5

«Я не приїду. Ти брехав про свою сім'ю, але в галанеті нічого не приховаєш. Тобі має бути соромно. Не пиши мені більше. Прощавай», – надійшло повідомлення від Майї.

Від несподіванки Мік не придумав нічого кращого, ніж одразу ж спитати: «Ти про що?».

«Твого батька з ганьбою звільнили з поліції за рік до пенсії, сестра плутається з бандитами, мачуха зрадила Батьківщину і втекла від правосуддя, та й ти стоїш на обліку з дитинства. Не пиши мені!!!» – відповіла дівчина мрії, і мрія ця розбилася на друзки, тому що жодна адекватна людина не сприйматиме всерйоз жовту пресу Онікса – еталон брехливості, упередженості та лицемірства.

«Мій батько пішов за власним бажанням заради дітей, сестра зробила з Молодого Сіна пристойну людину, мачуха постраждала нізащо так сильно, як тобі й не снилось, а я…» – Мік зупинився.

З ним усе складно. Не має значення, що він не на обліку, а лиш на прикметі. У сім'ї саме тишко Мік – найголовніший небезпечний елемент.

І боягузливий, та про це жодне ЗМІ не напише. І жорстокий, бо знає, як розправитись із психом у костюмі харходо. І безсовісний, бо не хоче відповідати за це. І безсердечний, бо дівчина зі зламаною ногою для нього перешкода.

Потрібен інший план! Не той, у якому Мік тікає на флаєрі Ксю. Не той, у якому нацьковує Котика та психа ціною здоров'я дівчини. І навіть не той, у якому ризикує життям, б'ється і вирушає за ґрати через перевищення самооборони.

Як же важко прийняти рішення, коли, крім ворога, поруч є хтось іще!

Світло екрана завадило вчасно помітити наближення супротивника. Той ступав тихо, явно почувався на смітті як удома. Рухався швидко – як спортивна людина з бутафорською апаратурою, а не як інопланетянин у незвичних умовах. Не розмовляв і навіть не сопів крізь динаміки. Вимкнув, напевне.

І не боявся Котика, бо на тварину нарешті подіяв оніксідрольний спрей, і вона впала поруч із господинею.

Мік натиснув кнопку виклику екстрених служб, поклав планшет у рюкзак і акуратно влаштував його біля Ксю. Ухилився від удару, підпірнув під руку ворога і вже звичним рухом обірвав шланги. Шипіння майже не було чутно – стиснене повітря вивільнилося не вперше. Невдала спроба… Псих не звернув на це уваги і різко розвернувся, відштовхнувши Міка балонами.

Він був вищим, більшим і зовсім без гальм. Користувався приладом нічного бачення і примудрявся зберігати рівновагу за будь-яких обставин. Його екіпірування захищало від холоду, дощу та легких зовнішніх ушкоджень, моральний стан вимагав крові.

Мік ударив ворога під коліно, як і раніше не розраховуючи завдати серйозної шкоди, але той несподівано спіткнувся і впав. Клинок на всю довжину вп'явся в землю, та перш ніж псих встиг його витягнути, Мік притис підошвою незвичну рукавичку зі щупальцями. Вона злетіла, зброя залишилася встромленою у сміття. Наче сама просилась у долоню!

Зручне руків’я, хоча збалансоване погано. Лезо затуплене, але це не біда. Супротивник поки що рухається, тож усе стане в нагоді! Він дезорієнтований, і це добре. Він не заслужив жалю. Краще покінчити з ним швидше, поки він не зібрався з думками і сліпо шарудить обгортками. Який удар вибрати? Що найпростіше списати на стан афекту?

Мік замахнувся, але…

Це було неправильно. Він не міг зробити це холоднокровно. На кону не стояло його життя. Перед ним повзав не харходо, а звичайна людина.

Зі злості Мік відкинув клинок геть і опустив ногу на пальці психа. Вони не хруснули – нагадували гумові шланги. Наступної миті ворог розтягнувся на землі і затих без жодного руху.

Мік нахилився, щоб зняти його шолом і перевірити пульс на шиї, але в очі вдарив промінь прожектора, відбитий від блискучої лицьової пластини. Грубий голос із гучномовця вимагав опуститися на коліна з піднятими руками. За кілька хвилин з-за сміттєвих гір виринув поліцейський флаєр і завис на стежці біля перевернутого візка.

– Що тут у нас? – крикнув кремезний офіцер у захисному костюмі. – Третій зайвий? Дівчину не поділили? Люсі, – адресувалося комусь по внутрішнього зв'язку, – клич парамедиків, тут двоє постраждалих. – Насамперед він схилився до психа. – Знаєш його? – звернувся до Міка, розстібаючи шолом. – Гарний костюмчик.

– Ні. Але на геловінській вечірці мають знати. Він звідти.

– Еге ж, нічого не бачив, нічого не знаю… Все як завжди. Та твою ж!..

Під шоломом була маленька плеската голова на довгій тонкій шиї, прикрашеній намистом із людських іклів.

– Харходо! – ахнув поліцейський.

– Самі ви харходо, у них коліна, як у коника! – дуже вчасно отямилася Ксю і примружилася від світла прожектора зі сторожової вежі та фар флаєра. – О боже, боже, боже мій, і в нього коліна! Це харходо!

«Я ж казав…» – Мік відчув ганебне бажання запанікувати, але дівчина заголосила над своїм Котиком, і довелося пояснювати їй, що той живий, здоровий, прокинеться за кілька годин. І брехати поліцейському, що на рампі так подіяв простий перцевий балончик. І благати очима Ксю це підтвердити. І тремтіти від страху, не знаючи, як вона поведеться. І підтакувати їй щодо того, що вони чудово знають одне одного, найкращі друзі, майже пара, і Мік може присягнутися: з документами на Котика все гаразд.

– Харходо? – вразилася команда парамедиків, хоча поліцейський попередив їх відразу ж після свого відкриття. – Ще живий? Де ми йому вуглекислий газ візьмемо? Гаразд, вантажимо… За кілька хвилин. Все одно не виживе, а смерть у дорозі оформляти довго і нудно.