2

Зовні лило як із відра. Краплі падали на металеву підніжку, бризки залітали всередину, змішувалися з кавовим місивом, бруднили штанини й холодили шкіру.

Було до неможливості зимно, темно і незатишно. Мік смикався під ременями, пориваючись їх позбутися, і відчував, як підкрадається страх.

Там, вдалині, не спостерігалося жодного сліду близької цивілізації, навіть вогні розмилися за пеленою дощу.

Досвід підказував, що гірше міських нетрів тільки необжиті землі. Дикі тварини, якими Мік ніколи не цікавився, неконтрольована погода, ні поліції, ні медиків, ні даху над головою!

Вітер закинув у салон мокру упаковку начебто від чіпсів. Вона зашаруділа під ногами, і цей звук заглушив далекий стогін.

Напевно здалося!

У темряві прокотилася порожня бляшанка, налетіла на камінь…

Стогін повторився.

Мік випустив із рук рюкзак із планшетом і взявся за ремені всерйоз. Вони – такий же мотлох, як і флаєр, мають піддатися!

Поруч розбилася скляна пляшка, стогін перетворився на завивання.

У Міка мимоволі стукнули зуби. Він схопив решітку обігрівача, відігнув один край і почав пиляти ремінь, не звертаючи уваги на подряпини. У момент найсильнішого натискання гнучкий пластик тріснув, метал ковзнув і підрізав кілька сантиметрів шкіри над великим пальцем лівої руки. Зопалу Мік навпомацки повернув клапоть на місце і сильно притиснув його антисептичним пластиром, не думаючи про те, як потім це все відліпити.

Вдалині мигнув вогник. За дверним отвором почулося важке переривчасте дихання і ритмічний стукіт, що звучав в унісон із дощем.

Мік звично пірнув рукою в рюкзак, щоб дістати газовий балончик. Людина чи звір – ніхто не встоїть! А з добрими намірами не підкрадаються, таке й припускати смішно.

Гарчання. Близьке. Гірше й не вигадаєш!

Флаєр похитнувся, ніби його штовхнуло щось напрочуд сильне.

Мік витягнув руку, збираючись залити невідомість аж ніяк не безневинною і абсолютно незаконною сумішшю власного винаходу на основі забороненого «Оніксідролу», що миттєво позбавляв тями будь-яку вуглецеву форму життя, але вчасно усвідомив: вітер – не союзник.

По склу ковзнув тонкий промінь і зник, наче хтось боявся видати свою присутність і злякати ціль. Стогін повторився. Йшов він із протилежного боку від проблиску світла. Туди ж, здається, перемістилося й гарчання.

Мік закинув рюкзак на спину і вистрибнув під дощ. На підніжці послизнувся, втратив рівновагу і вмазався ліктем у каву, але це була найнезначніша з проблем, бо очі встигли звикнути до темряви і вихоплювали з навколишнього світу життєво важливі деталі.

Сміття. Навколо височіли гори смердючого сміття, місцями порослого буйною рослинністю, пристосованою до низьких температур.

Звалище тяглося до нескінченності. Єдиний просвіт маячив на півдні, де між двома конусоподібними вершинами проглядалося небо, підсвічене чи то далеким містом, чи близьким осередком пожежі. До речі, дим відчувався. Слабенько, але відчувався.

Флаєр приземлився на схилі сміттєвого насипу. Коли Мік залишив його, то ледь не загруз у роздертих упаковках, одноразовому посуді та бляшанках. Влаштував такий скрегіт! Втім, салон без дверей все одно був пасткою.

Знову промінь. Невеликий ліхтарик, без варіантів. Він мазнув по мерзенній реальності і на мить показав явно рукотворну стежку метрів за п'ять внизу. Вона вела із заходу на схід, огинала іржаву металеву конструкцію, схожу на зім'яте оглядове колесо, і губилася за пеленою дощу. А ще на ній стояв кривий візок, наповнений залізяками.

Мік зробив кілька кроків, щоб сховатися за флаєром і роззирнутись уважніше. Поки що спостереження не обнадіювали. Хто б не збирав брухт посеред ночі в таку погоду, з головою в нього навряд чи все гаразд. І гарчання різко змовкло, що само собою підкидало неспокійні ідеї… Любов'ю до спорту Мік не страждав, та й гадки не мав, у який бік бігти, якщо мешканці смітника виявлять агресію.

Дощ несподівано стих, сміття зашаруділо з подвоєною гучністю.

Мік зціпив зуби і притулився спиною до флаєра. Мозок підкинув історію про чоловіка, який розкидав навколо свого ліжка зім'яті газети (ну й варварство, витрачати папір на новини!), щоб його не застали зненацька під час сну, але це не допомогло зосередитись. Зовсім не допомогло!

Щось широке і холодне тицьнулося в опущену руку.

– Мр-р-р… – пролунало на рівні пояса. – Мр-р-р!

З несамовитим виттям по обшивці повільно проскреготали пазурі, і флаєр смикнувся, кілька разів хитнувся туди-сюди, перекинувся вниз і збив візок. Мік ледве встиг відскочити з його шляху.

Чергове «Мр-р-р!» супроводжувалося дотиком мокрого роздвоєного язика до зап'ястя. Цей язик ніби слухав пульс і кайфував від цього. І на поріз не реагував, хоча пластир намок і, напевно, сочився кров'ю.

Мік не ризикнув забрати руку. Він повільно відвернувся, затримав подих, підніс балончик до безшерстого, гарантовано генномодифікованого згустку темряви і виприскнув у його морду стільки спрею, наскільки вистачило сили у пальця, що онімів від холоду.