5. Знову дитина в його домі

Лада

Не знаю, чим би все завершилось, якби мене вчасно не знудило. Напевно, не слід було змішувати коктейль і просекко, нехай і випила не більш як по три ковтки.

Доки я вийшла з туалету, Гната вже не було — мабуть, пішов до себе. Я чкурнула у свою кімнату і просиділа б там не менше доби, якби не потреба приготувати сніданок.

Хоча вигнало мене зранку з кімнати не так це, як бажання попросити свій телефон і почути донечку.

Гнат спускається на кухню рівно в той момент, як я ставлю на стіл налисники з лососем. Можливо, прийшов на запах?

— Смачного.

Він не відповідає. Блимає на мене колючим поглядом з-під насуплених брів і мовчки береться за їжу. Лише з’ївши половину, раптом питає:

— Вже не нудить?

— Ні, дякую, все добре.

Я просто сиджу навпроти й п’ю каву. Їсти не хочеться. Хочеться поговорити з Ганнусею.

В якийсь момент з’являється нав’язлива думка: збоку ми, напевно, маємо вигляд типового подружжя, яке снідає разом, як і щоранку. Ще донедавна я так само зранку готувала сніданок Іллі.

З Гнатом мене нічого не пов’язує, але як не копаюся в собі, не знаходжу відрази до нього чи ненависті. Може, це тому, що він загалом привабливий чоловік. Може, тому, що, попри все, не зробив мені нічого аж геть лихого. Хіба що з донечкою розлучив. Але я достатньо довго була поруч з Іллею, достатньо багато чоловіків їхнього кола бачила, щоб знати: це дитячі забавки. Справжня жорстокість має інший вигляд.

Тільки це не значить, що я миритимусь з його забавками. Треба знайти спосіб вибратися. Або знайти Іллю. Коли б мені мій телефон, я спробувала б знову з ним зв’язатися, може, пішла б на хитрість і якось вияснила, де він…

Гнат відсовує порожню тарілку і підводиться.

— Ти непогано готуєш, як для… — замовкає, лише гмикає.

— Як для жінки, яка вміє тільки дупою виляти по подіуму?

Він примружується, схиляє голову до плеча.

— Що тебе змусило посміливішати і дозволити собі такий тон? Перестала боятися за себе і дитину?

Я кладу руки на коліна, міцно стискаю кулаки і зі всіх сил стримую колючі слівця, відповідаю спокійно.

— Вибач. Мені треба зателефонувати Ганнусі.

— Заслужи, — гмикає він і розвертається, йде геть.

Ні, тільки не це. Зараз поїде на весь день, а я знову сидітиму тут без зв’язку і не знатиму, як там моя дитина. Якщо вона з моїми батьками, це не означає, що я не переживаю. Тому біжу наввипередки, перегороджую йому дорогу перед самими дверима.

— Що мені треба зробити?

Обличчя Гната таке непроникне, що не можу розгадати, що там він собі думає. Він робить крок, надвисає наді мною з висоти свого мало не двометрового зросту, а тоді нахиляється до мого вуха і в деталях змальовує непристойність, якою я мала б “заслужити” дзвінок.

Мабуть, я до нього звикаю, бо таке кричуще порушення моєї інтимної зони не бентежить. Мені не стає ніяково чи незручно, навпаки, огортає якоюсь хвилею тепла, попри обурливі слова, які чую. Це, напевно, від втоми і бажання знову відчути поруч міцне чоловіче плече.

— Не дочекаєшся, — шепочу у відповідь на його пропозицію.

Нехай іде к бісу. Я не повія.

Роблю крок в бік, йду геть, коли він ловить моє зап’ястя, смикає і змушує знову повернутися до нього лицем.

— Ти справді так турбуєшся про свою дитину?

— Що за дурне запитання? — я більше не можу тримати себе в руках. — Як за свою дитину можна не турбуватися? Я не розлучалася з Ганнусею від самого дня її народження, а тепер вже не бачила майже тиждень. Знаєш, як це важко?

На диво, цього разу Гнат не вказує мені на мій тон. Я бачу лише щире розгублення, нерозуміння у його сірих очах.

— Чому тоді ти народила від такого, як Ілля? Могла б знайти батька, який подарував би вам безпечніше життя.

— Я мала не великий вибір, — кажу тихо і опускаю очі.

— Та ну? Ти була моделлю. Навколо точно крутилося багато чоловіків різного віку, причому багатих.

— Я не збираюся тобі сповідатися. Я мала причини. Такий, як ти, все одно не зрозуміє.

— Це якось пов’язане з вищою математикою чи космічною інженерією, що я не зрозумію?

— Це пов’язане з бажанням мати дитину і створити сім’ю. Задоволений?

Я піднімаю на нього очі, чекаю, що він ставитиме запитання чи розсміється, але натомість його вилицями проходить нервовий спазм. Щось нове, невловиме мелькає у погляді. Біль?

Ні, не може бути. Напевно, здалося.

Він дістає з кишені мій смартфон, який навіщось носить з собою.

— Ось, бери. Можеш залишити у себе, вчора ти була чемною дівчинкою.

Я вихоплюю телефон і не вірю своєму щастю. Тепер принаймні зможу щодня телефонувати батькам і чути голосок Ганнусі. Не маю сумніву, що Гнат поставив прослуховування на мій телефон, але байдуже.

— Якщо ти вже такий добрий сьогодні, дозволиш з'їздити до батьків? Я скучила за Ганнусею, — роблю ще одну спробу вибороти собі більше.

— Скажу Жеці, щоб завіз тебе. 

Він йде, залишає мене в повному заціпенінні. Приємному заціпенінні. Я побачу Ганнусю!

Не тямлячи себе від щастя, телефоную тату і повідомляю, що приїду сьогодні. Він каже, що з Ганнусею все добре, і почувши, як вона щебече поруч з ним, заспокоююсь.

Розриваю дзвінок, біжу на другий поверх і водночас почергово зазираю в усі соцмережі перевірити, чи ніхто не писав. Лише в інстаграмі мене чекають кілька повідомлень від одного відправника.

Надін.

“Зустріла тебе, і заностальгувала за модельним минулим. Як щодо сходити на каву, скажімо, завтра або післязавтра? Поговоримо, згадаємо старі часи”.

Щоб сходити з нею на каву, треба, щоб Гнат мене відпустив. Я мушу щось вигадати. Можливо, вона — мій шанс.

“Чудова ідея! Буду рада побачитись”, — відписую.

Євген приходить по мене за двадцять хвилин. До того часу я встигаю переодягнутися і взяти себе в руки. Від радості, що обійму донечку, очі самі сльозяться, але не треба, щоб вона бачила моє хвилювання, мушу бути спокійною.