4. Лялечка

Лада

Вечірка — моя можливість зустріти когось з давніх друзів Іллі, які могли б допомогти нам з Ганнусею. Крім того, це нагода потрапити в середовище потенційних роботодавців. Звісно, паризькими подіумами я не дефілюватиму — кому я потрібна після чотирирічної перерви і тіла, вже не такого свіжого після вагітності? Але знайти хоч якусь роботу мушу. З цього погляду те, що я опинилася у Гната — навіть везіння.

Коли ми з Іллею з'їхалися чотири роки тому, він поставив умову: я більше не повинна працювати. Єдиним моїм обов'язком весь цей час було виходити з ним у світ, світитися у гарному вбранні і дорогих коштовностях на різного роду тусовках, вести там “світські бесіди” з такими ж утриманками як сама, у кращому разі — дружинами. Іноді Ілля просив подружитися з кимось конкретним, і це я ненавиділа ще більше.

Все має свою ціну. Моя ціна вартувала того, тому я не скаржуся.

І навіть зараз, спускаючись у вітальню в червоній сукні з глибоким вирізом, не скаржусь.

Гнат про все потурбувався — прямо сюди, в його дім, привезли перукарку, майстерку манікюру і візажистку, щоб зробити з мене лялечку. Відображення у дзеркалі мені сподобалось, і Гнат теж оцінює мій вигляд:

— Виглядаєш чудово. Покрутись.

Він стоїть посеред кімнати у чорних брюках і блідо-рожевій сорочці вільного крою. Враховуючи його одяг і те, що моя сукня радше коктейльна, ніж вечірня, роблю висновок, що нас чекає не офіціозний вечір в ресторані, а заміська вечірка або щось типу того.

Роблю, що сказав — кручуся, щоб роздивився мене з усіх боків.

Коли знову повертаюсь до нього обличчям, бачу вдоволений, але стриманий погляд. Ілля дивився на мене так само, хіба що трохи більш похітливо, перед кожним нашим виходом у світ. Чому мене не дратували такі погляди раніше? Як я могла плутати цей оцінювальний погляд з закоханим?

— Дякую. Ти теж.

— Мені теж покрутитись? — Гнат іронічно всміхається одним кутиком губ.

— Ні. Мала на увазі, що ти теж маєш гарний вигляд. З ввічливості так прийнято казати.

Моя “ввічливість” — не зовсім брехня. Він справді привабливий. Не тільки в цьому одязі, а й взагалі. Не красень, але гострі, жорсткуваті риси обличчя додають йому якоїсь особливої мужності, а широкі плечі підкріплюють ефект. Поруч з такими чоловіками, як він, хочеться бути маленькою і беззахисною. Хоча я зараз, на жаль, в іншій ситуації. Навпаки мушу стати сильною.

— Будь такою ввічливою весь вечір.

— Чому ти не знайдеш собі молодшу супутницю? Модельні агентства, служби ескорту… Там повно дівчат, які погодяться на все.

— Їм треба платити. А ти просто так моя.

— Я не твоя.

— Ти відпрацьовуєш борг. Це майже те саме.

Мені важко тамувати гнів, коли таке чую. Тримаюся з останніх сил. Він може собі думати, що захоче, але я ніколи не була іграшкою в чужих руках. Навіть з Іллею. Він представляв мене як дружину. Щоправда, я сподівалася, що без офіційного оформлення шлюбу мені пощастить уникнути проблем і виплат його боргів у разі чого. Наївна.

— То куди ми їдемо? — запитую Гната вже в автомобілі.

На вулиці теплий травневий вечір. Я не беру з собою нічого на плечі, лише скоса зиркаю на піджак, який прихопив Гнат. А раптом вечірка буде на свіжому повітрі? Вночі холодно.

— Побачиш.

— Ти нічого мені не розповіси?

— Що робити — ти знаєш. Коли приїдемо, я покажу тобі, з ким треба бути особливо люб'язною, а кого можна ігнорувати.

Ясно. Отже, я йому не лише для красивої картинки.

Мене трохи дивує, що ми їдемо не за місто, а навпаки — в напрямку центру. Зрозуміліше стає, коли наближаємося до річкового вокзалу. Напевно, вечірка буде на теплоході.

Сутеніє. Ввімкнулися ліхтарі, а в вікнах будинків запалюються вогні. З боку річкового вокзалу чути гамір і музику. Якщо роззирнутися, можна побачити більші і менші річкові кораблики на воді — деякі відпливли далеченько, деякі тільки відчалюють, інші повертаються в порт. Ми йдемо до одного з пришвартованих теплоходів.

Судячи зі сміху й вереску, вечірка на ньому вже почалася. На борту горять яскраві вогні, вздовж перил вишикувалися дівчата у коктейльних сукнях, чоловіки скупчилися біля барної зони. Деякі гості кучкуються групками то тут то там. Гнат крутить головою, видивляється щось чи когось у натовпі, а тоді бере мене за руку і веде на верхню палубу.

Моя долоня одразу ж пітніє у його жорсткій, міцній руці. Він тримає мене твердо, без бережності, з якою зазвичай чоловік тримає руку жінки. Так холодно можна тримати смартфон, виделку чи пістолет.

Гнат помічає когось, бо сповільнює крок, нахиляється ближче до мене.

— Бачиш ту пару?

Я прослідковую за його поглядом.

— Ті, що спиною до нас?

— Так.

Йдеться про повнуватого, як барильце, чоловіка з лисиною і жирними складками нижче потилиці. Поруч, тримаючи його під руку, стоїть висока і струнка брюнетка, судячи з фігури, ймовірно, що моя колега.

— Він нещодавно повернувся з-за кордону з дружиною. Будь з нею чемною, це може стати мені в пригоді. Будеш розумницею — станеш на крок ближче до свободи.

— Добре.

Я хапаюся за його слова, як за рятівну соломинку. Нехай все справді буде так просто — поговорити з ким треба, подружитися, справити гарне враження, отримати волю.

Гарні перспективи, звісно. Але є одне “але”. З досвіду знаю: коли попереду чистий горизонт і рівна гладінь, швидше за все, за два кроки ховаються підводні камені.

Ми йдемо у напрямку пари. Я роздивляюсь дівчину, міркуючи, з якого боку до неї підступити. Вона повертає голову в профіль, усміхається і тягнеться великими напомадженими губами до вуха свого чоловіка, щось шепоче йому.

Гнат вклякає на місці. Різко, несподівано.

— Ай! — я зойкаю, бо він боляче, до хрускоту стискає мою руку у своїй долоні.

Дивиться прямісінько на напомаджену брюнетку й шепоче:

— Що ця сучка тут робить?