3. Нове співжиття

Гнат

Це дивно — знову жити під одним дахом з жінкою. Навіть якщо вона ночує в іншій кімнаті і формально твоя заручниця.

Мені не дає спокою відчуття даремності гри, яку почав. З присутності Лади у цьому домі може нічого доброго не вийти — зайва морока, зайва метушня. Проте відпускати її так просто не збираюсь. З усього можна витягнути користь для себе. Наприклад, тепер не доведеться шукати ескортниць для важливих тусовок. Ця дівчина знає, як поводитися в таких місцях, і може стати мені корисною.

Я даю своїм хлопцям наказ продовжити шукати Бондарчука. А ще відмовляюся від клінінг-сервісу. Моя заручниця сама запропонувала перебрати на себе кухню і прибирання, тож хай робить. Кілька разів пройдеться зі шваброю по трьох поверхах — наступного разу пропонуватиме щось розумніше. До того ж, краще, щоб її тут не бачили зайві очі.

У глибині душі я трохи сумніваюся, що з цього щось вийде, але зранку застаю Ладу за плитою. Вона справді вирішила відробляти борг Іллі таким способом! Треба ж, хай спробує.

— Ти не сказав, чим зазвичай снідаєш, тому я зробила яєчню.

Вона ставить на стіл підсмажені яйця з беконом і зеленню. Виглядає апетитно. Сідаю за стіл і беруся за їжу.

— Зроби кави. Міцної.

Лада мовчки відвертається до стільниці і вмикає кавоварку. Ніздрі освіжає терпкий аромат кави, аж легше дихати стає, остаточно пробуджуюся.

— Я хотіла попросити. Можна знову з'їздити додому? Вчора забула взяти свої речі.

— Напиши список всього, чого тобі треба. Хлопці куплять.

— Мені треба мої ліки. Вдома є.

— Ліки? Ти хвора?

Несподівано.

Вона ставить чашку біля мене. Мотає головою.

— Нічого серйозного. Але мені треба пити їх щодня. Тому було б добре, щоб сьогодні привезли, я й без того вчора пропустила.

Цікаво, що з нею? Не бліда, не зморена, не має тяжкохворий вигляд.

— Напиши. Сідай поруч, щоб я бачив.

Я даю їй її смартфон, який тепер про всяк випадок ношу з собою. Лада відкриває нотатку і записує перелік необхідного, ще разок намагається вмовити відпустити її додому, але я відмовляю. Не люблю залишати слідів, а якщо вона ще раз заявиться серед білого дня в свій ЖК з моїми здорованями, хтось з сусідів це запам’ятає. Вже й так наслідили, коли їздили по неї вночі і коли вчора Жека возив її по дитячі речі.

У нотатці з'являється довгий список одягу, косметики та інших речей. В кінці списку — назви ліків, які мені нічого не говорять. Я роблю фото, надсилаю Жеці разом з вказівками пильнувати дім і мою “гостю”. Дорогою сюди він закупить все необхідне.

— Ти міг би мені залишити мій телефон? — запитує Лада вже тоді, як збираюся виходити.

— Ні.

— Я ж нічого не зроблю! Просто хочу зателефонувати батькам, спитати, як там Ганнуся.

— Будеш хорошою дівчинкою і заслужиш, ввечері дам зателефонувати.

Вона хоче щось заперечити, але не чекаю, йду геть.

У мене накльовується кілька важливих домовленостей, тому день обіцяє бути важким. Спочатку я планую заїхати на будову, а тоді в офіс, але їду паралельною вулицею до школи і звертаю. На годиннику восьма двадцять, учні якраз мали б йти до школи.

Я паркуюся через дорогу, біля тротуару в тіні розлогого дерева. Широке гілля затуляє мені сонце, тож спостерігати за шкільними воротами зручно.

По одному і групками до воріт підходять діти різного віку — від зовсім дрібних до тих, кого легко сплутати з вчителями. Вже вирішую, що проґавив, як бачу восьмирічного білявого хлопчика з таким великим синім рюкзаком, що здається, наче туди поміститься ще одна дитина. Хлопець дивиться під ноги, човгає поволі, і я простежую за ним поглядом, доки не зникає за ворітьми школи.

Механічно, майже не дивлячись на дисплей, набираю свою помічницю Аліну.

— Ти гроші перерахувала? Хлопець не в нужді?

— Перерахувала, у нього все є, — запевняє вона. Мить думає, перш ніж несміливо уточнити: — Але його бабуся хворіє. Мені допомогти з ліками чи лікарнею?

— Так, проконтролюй це.

Почуття провини змушує мене опікуватися цим хлопчиком. Хоча, по суті, в чому я винен? У тому, що мати народила його задля своїх корисливих цілей і викинула зі свого життя, коли виявився непотрібним? Чи у тому винен, що не дозволив себе дурити, й тому маля тепер росте, не маючи того життя, яке могло мати?

Я сиджу ще кілька хвилин, бездумно дивлюся на шкільні ворота. Вже збираюся їхати, коли телефонує Жека.

— Шеф, я вже в третій аптеці, тут немає цих бабських таблеток, пропонують аналог…

Я не одразу перемикаю думки і розумію про що він.

— Якій аптеці? Який аналог?

— Ну, в списку того, що купити треба, ліки. Аптекарка спитала, чи не підійде моїй дружині аналог з тим самим складом. А я гребу, хезе. Не моя ж дружина! Підійде чи ні?

Бабські ліки, отже. Я вже вирішив, що вона хворіє, а напевно просто користується протизаплідними.

— Бери аналог.

У мене занадто багато справ, щоб турбуватися про якісь пігулки.

Ще раз дивлюсь на ворота, у які зайшов хлопчик, котрому теж не пощастило з мамою, і їду геть.

Лада

Мені треба думати, як вибратися з цього божевілля і що робити далі. Ілля не допоможе.

Всю ніч я багато згадувала останні дні перед тим, як він втік, і дійшла невтішних висновків. Не лише Гнат прийшов забирати борги, можуть з'явитися й інші, коли їм набридне чекати повернення своїх грошей.

Я ще не впоралася з розгубленням через те, що Ілля залишив нас самих, а якось треба боротися з новими викликами. Цілий місяць я наївно вірила, що він повернеться з гарними новинами і все владнає. Спочатку запевняв, що їде просити допомоги у давніх друзів. Потім запевняв, що має ідеї для нової справи, що почне все спочатку і розрахується з боргами. У результаті ми з Ганнусею залишилися самі.

Я маю два варіанти. Перший — шукати нового покровителя, який нас захистить. Другий — брати ситуацію у власні руки.