2. У полоні

Лада

Він погодився залишити мене на ніч разом з Ганнусею у його спальні. Замкнув нас. Добре, що у кімнаті є ще двері у ванну і туалет.

Донечка солодко спить, а до мене сон зовсім не йде.

Треба зібратися. Зберися, Ладо, зберися! Ілля не допоможе. Ваші з Ганнусею життя лише у твоїх руках.

Я досі не знаю імені чоловіка, в чиєму домі зараз перебуваю. Наскільки реальні його погрози? Що він може зробити зі мною і з донечкою, якщо не отримає своїх грошей?

Я відчувала, що рано чи пізно доведеться розплачуватися за діаманти й дороге життя, яке мені подарував Ілля, але не думала, що все буде аж настільки страшно.

…Ми познайомилися на вечірці, на якій я була запрошеною моделлю для реклами коштовностей. По суті, моїм обов'язком було тинятися між грошовитих мішків, заводити розмови з ласими до брязкалець дружинами багатіїв, демонструвати прикраси від бренду-організатора вечірки. Не найкраща робота після міланських і паризьких подіумів, але до цього рано чи пізно прийдеш, якщо маєш забагато принципів.

З вісімнадцяти років, відколи зробила першу фотосесію для модного журналу, я ні разу не погодилася на численні пропозиції “спонсорів”, ні разу не продавати своє тіло, час і серце за гроші. Іллі теж не продала б. За гроші — ні. Я мала іншу причину, далеку від грошей, дуже далеку.

Тому хай мій поневолювач не сподівається, що я виплачуватиму борг собою.

— Мамо… — крізь сон бурмоче моя причина і перекручується зі спини на животик.

Така тепла, солодка, мила дівчинка. Найдорожча у світі. Як я жила без неї?

Останнім часом вона белькоче уві сні, пробуджується. Напевно, стрибок росту чи щось таке. Ми ходили до лікарів, але вони лише поусміхалися і порадили видихнути — з донечкою все гаразд, цілком здорова.

Вона ще не говорить повними реченнями, але вже вміє відміняти слова, сяк-так складати їх докупи. Навчилася звертатися до мене “мамо” або “мамусю”, знає слова “добрий” і “поганий”, а ще… А ще часто запитує: “Де тато?”.

— Я люблю тебе, золотко, — шепочу тихо-тихо, щоб не розбудити, погладжую її голівоньку.

У кімнаті горить лампа, світло не заважає моїй дівчинці спати. Я трохи лежу біля неї, роздивляюся миле личко, таке спокійне уві сні. Подумавши, обережно підводжуся, щоб огледітись.

Якщо вже це спальня цього покидька, може, знайду щось корисне. Не шукаю чогось конкретного, але детально досліджую шухляди у двох приліжкових тумбочках. Речей у них обмаль — зарядне для смартфона, якісь ключі, знеболювальне у таблетках та інші дрібниці. У комоді під стіною лежать годинники, краватки, білизна. Ні тобі зброї, ні наркотиків чи чогось такого протизаконного.

Знаю, що це наївно. У цьому домі напевне є сейф, але мене не покидає сподівання відшукати щось, що може стати мені у пригоді.

Щастить, коли зазираю у здоровенну шафу на всю стіну. На вішалках цілий полк сорочок, піджаків і курток. Не дуже сподіваюся на успіх, але облапую кожнісіньку кишеню, доки в одній не знаходжу закордонний паспорт. На фото він, мій викрадач. Гнат Завадський. Прокручую на язиці це ім'я, але воно нічого мені не каже. Судячи з дати народження, йому майже тридцять п'ять. Судячи зі штампів про перетин кордону, він багато де бував. Жодної користі з цієї знахідки, окрім того, що хоча б тепер знаю його ім'я.

Потинявшись ще кімнатою, накінець лягаю спати, віддаюся тривожним, неспокійним снам.

А зранку підхоплююсь від шарудіння ключа у замковій шпарині. Ганнуся прокидається одночасно зі мною — зранку її сон не міцний. Вона лупає на мене сонними оченятами і усміхається — виспалась. Тягнуся до неї, підхоплюю і садовлю собі на руки якраз в ту мить, коли двері відчиняються.

На порозі він, Гнат Завадський, власник підпільних казино і, здається, дуже небезпечний тип. Дивиться на нас з Ганнусею пильно, і в його погляді на секунду мені мариться розгублення, замішання. А втім, погляд швидко стає крижаним, навіть злим.

— Зараз поснідаєте, хлопці заберуть твою малу, завезуть в інше місце. Я повернуся пізно ввечері, поговоримо.

Я підхоплююсь на рівні ноги, притискаю донечку до себе.

— Що значить “інше місце”? Я не дозволю! Вона замаленька, щоб бути без мене.

— За нею наглянуть. Сьогодні ж буде нянька.

— Я не віддам…

— Тебе ніхто не питає.

Гнат дивиться з насмішкою, нагадує, що від мене нічого не залежить, і я здаюсь:

— Будь ласка, не забирай її в мене. Прошу тебе. Я зроблю все, що скажеш, тільки не забирай.

— Ти досі не зрозуміла. Зробиш усе, що я скажу, в будь-якому разі, — він підходить до комода, дістає з середньої шухляди краватку. Завмирає, про щось думає, аж доки не каже: — Батьків маєш? Або когось, на кого можеш залишити дитину.

Від подиву я не одразу відповідаю. Він згоден не тримати Ганнусю в заручницях, лише б не була у цьому домі. Чому?.. Вчора сказав, що ненавидить дітей. Напевно, є причина.

Втім, хай краще так, ніж віддати її під опіку невідомо кому. Може, це “інше місце” — взагалі дитбудинок.

— Батьки живуть в селі. Це недалеко, одразу за містом.

— Чудово. Хлопці завезуть вас спочатку додому, візьмеш речі дитині чи що там ще треба, а тоді — до батьків. Розкриєш рота і скажеш батькам щось зайве — більше їх не побачиш. Ніхто їх не побачить. Зрозуміла?

— Так.

Як тут не зрозуміти? З такими чоловіками, як цей Гнат Завадський, не жартують — у нього це на лобі написано.

Він бере одяг і йде геть, за кілька хвилин у вікні бачу, як з подвір'я виїжджає масивний позашляховик.

По нас з Ганнусею приходить один з його людей, той самий, що вчора першим вломився у мою спальню. Він веде нас снідати на перший поверх, де на столі чекають вівсянка, фрукти, йогурт і свіжі булочки. Цікаво, хто готував? Навряд чи господар дому. Але й на роботу кухарки не схоже. Мабуть, цей бугай і зробив.

Донечка любить кашу і з задоволенням з'їдає всю тарілку. У незвичній обстановці вона поводиться тихо, скромно, не галасує як вдома і не вередує, лише лупає оченятами на чужого дядю.