Розділ 8. Альбом-інструкція

Єля

Ідіот! Дурень! Козел! Гад!

Мене розпирає злість і гнів. Я хочу розірвати Макса на тисячу маленьких шматочків і пустити за вітром. Стерти з його обличчя надто самовпевнену посмішку та поставити на місце у вчинках.

Одночасно розумію, що нічого з цього в мене не вийде, й це ще більше бісить.

Ніч не приносить полегшення. Щоразу я прокручую в голові весь вечір. Намагаюся придумати, що могла б сказати, як треба було відповісти та що зробити. Як мала повестися, щоб вийти з ситуації з честю.

Закінчивши подумки програвати цю сцену, відразу знову до неї повертаюся і вигадую нові репліки та варіанти розвитку подій.

Тільки все це марно.

Справа зроблена, й в результаті я виглядаю далеко не найкращим чином.

Ранок не приносить полегшення.

Макс поводиться спокійно, наче нічого не сталося. Я теж намагаюся вдавати сфінкса. Але, на відміну від нього, у мене виходить дуже погано.

Злість минула, тож тепер душу мучить образа.

На нього, на себе та на весь світ загалом.

Я завжди була невдахою, але, схоже, вчорашній день перевершив усі минулі. І від цього ще гірше.

Нишком поглядаю на Макса, намагаючись зрозуміти, що він відчуває після вчорашнього. Але… здається, йому глибоко начхати на все.

Втім, чому я дивуюсь? Це я невдаха, а він успішний і не соромиться користуватись усіма благами свого життя.

Після сніданку Макс їде, а я йду годувати та заганяти у вольєр Васю.

Замислююсь і виходжу, забувши надіти своє вчорашнє бойове екіпірування у вигляді шолома та таці з молотком.

Вася сидить просто на порозі. Побачивши мене, підскиглює й втикається мені носом у живіт.

Я завмираю.

Стою й не знаю, що робити.

Іншого разу я б вже з криком бігла назад, але після вчорашнього якось розгубилася.

А цей «килимок», як назвав його Макс, ще й знов скиглити починає та дужче тикається носом мені в живіт.

Гаразд. Спробую.

Обережно перекладаю пакет із кормом в одну руку, а другу опускаю вниз.

Мокрий ніс миттю упирається мені в долоню, а потім по ній ковзає щось тепле та мокре.

Ой, матусенько!

Від страху заплющую очі, але продовжую стояти на місці.

Вже й сама не знаючи чому.

— Ув, — долинає жалібне від пса.

Розплющую одне око та дивлюся вниз. На мене у відповідь спрямовується погляд, сповнений світової скорботи.

Може, й справді спробувати?

Пригадую, як Макс вчора змушував мене гладити пса, й, зібравши всю волю в кулак, повільно кладу руку на чорну кудлату голову.

Вчора від страху я нічого не відчувала, сьогодні ж все по-іншому.

Шерсть на голові Васі виявляється м'якою й приємною на дотик. А ще вона раптово тепла.

Пес прикриває очі й починає повертати голову. Не з першої секунди я здогадуюсь, що таким чином він хоче, щоб я почухала йому за вухом.

Я думала, що тільки кішки так роблять.

Шерсть на вухах і за ними ще м'якіша. Чешу та ловлю себе на думці, що чекаю, коли у відповідь пролунає мурчання. Вася ж не поспішає радувати мене звуками, зате, як справжній кіт, повертає голову ще сильніше.

— Але ж ти не кіт, щоб тобі підборіддя чухати, — здивовано вигукую.

У відповідь Вася широко позіхає, демонструючи мені величезні ікла.

На мить я завмираю, але відразу намагаюся нагадати собі, що ікла не тільки для кусання. І дуже сподіваюся, що Макс мав рацію.

Може, не всі собаки злі та страшні?

Вася обурено пирхає й знову тицяється носом мені в руку.

Знову гладжу й лише потім розумію, що роблю це досить спокійно.

Так, боюся, так, все ще страшуся, але тієї паніки, що переслідувала мене з самого дитинства, немає.

Від несподіванки відсмикую руку й з переляком дивлюся на Васю.

Той на мене — з черговим докором. Мовляв, ну що ти, я тут налаштувався, а ти знову тікаєш.

— Час їсти, — намагаюся вимовити суворо, але, як завжди, виходить не дуже.

Зате результат очевидний. Вася голосно зітхає й сам іде у вольєр.

Це перемога.

Моя. Над собою та своїми страхами. Нехай не до кінця, але вона все ж таки є. Хоч я досі не можу в це повірити.

День пробігає непомітно. Після занять у дитячому центрі розвитку ми з Машею йдемо розважатися. Катаємося на роликах і їмо всілякі смаколики. Потім робимо закупівлі продуктів, обговорюючи, що малеча хоче приготувати. І, нарешті, повертаємось додому.

Все добре та спокійно, я навіть розслабляюся й починаю радіти життю та своєму вельми незвичайному відрядженню. Рівно до того моменту, поки на порозі не з'являється Макс.