Розділ 4. Ранок добрий, яєчний

Макс

Давно я так не веселився.

Двері за дівчиськом уже пару хвилин як зачинилися, а я, як останній дурень, лежу й іржу.

Ось цікаво, вона справді така сором’язлива чи настільки вміло прикидається? Хоча так мило червоніти на замовлення навряд чи в кого вийде.

І очима так перелякано луп-луп.

Мене знову розбирає сміх, остаточно проганяючи сон. Почуваюся шкодливим малолітком, і, як не дивно, від цього на душі стає легко та вільно. Навіть якийсь азарт з'явився.

Стало дуже цікаво, як довго вона зможе червоніти. Де та межа, коли дівчина починає відкриватися і впускати тебе у свій внутрішній світ?

У голові крутяться шалені та вельми непристойні думки, але внутрішній цензор усе псує, нагадуючи, що я не у своєму будинку, а тому не варто бути свинею.

Хоча сестричка теж молодець. Могла б хоч попередити, що їде та залишає Машку на чужу людину.

І знову сам себе обриваю.

Коли я востаннє з нею бачився? Коли дзвонив? Поки життя йшло своєю чергою, було якось не до чужих турбот.

Думати про погане й тим більше відчувати себе винним я не звик. Тому нагадую собі, що вранці рано вставати, ще раз подумки уявляю щічки, що так спокусливо червоніють, і віддаюся на волю Морфея.

Вранці поспішаю на кухню, сподіваючись нашвидкуруч зробити собі каву та їхати в офіс. Раз уже вирішив починати життя з чистого аркуша, нема чого тягнути кота за хвіст. Треба навантажити юристів, щоб усе зробили якомога тихіше та швидше. Питання розлучення в шлюбному контракті обумовлено досить докладно, але Злата може впертись суто зі своєї безглуздої шкідливості. А якщо вона під’єднає свого тата, взагалі проблем не оберешся.

Ну та нічого, викручусь.

Радісний вереск — і мене мало не зносить убік.

Машка.

Добре хоч, я кави не встиг зробити, а то й сам облитися міг, і дитину б ошпарив.

— Привіт, бабко, — відчіплюю від себе малявку та саджу на стілець. — Ти чого так рано встала? Твоя нянька досі спить, мабуть.

— Вона не нянька, — діловито заявляє племішка та, схоплюючись зі стільця, суне носа в мою порожню чашку. — Я ж тобі казала вчора. Вона мій подарунок. Це… я забула, як казала матуся.

— Відкупні? — згадую я вчорашні слова Машки.

— Ага, вона у мами працює, — радісно киває та й, переконавшись, що в чашці пусто, біжить до холодильника. — Мама сказала, що якщо я добре себе поводитиму, то мене й далі з Єлею залишатимуть.

— Тобто вона не професійна нянька? — підходжу до холодильника й допомагаю Машці відкрити його.

І в ту ж мить просто дивом ловлю лоток з яйцями, що випадає з холодильника.

— Ні, — махає головою племінниця, — професіонали зі мною не справляються. Мама каже, у них витримка ні до біса.

— А у твоєї Єлі до біса? — мимоволі сміюся з того, як мала намагається міркувати по-дорослому, копіюючи свою матір.

— Не знаю, — знизує Машка плечима, й на підлогу падає кілька пластикових лотків, — я їй чай на голову ще не виливала.

Від почутого я запинаюся й мало не впускаю пляшку молока, що летить услід. Добре, що вона пластикова та міцно закрита.

Так, настав час припиняти цей балаган. Схоже, моя сестричка настільки розбестила доньку, що та зовсім берегів не бачить.

— Що ти тут шукаєш? — запитую, намагаючись надати голосу суворості.

— Імгиденти! — гордо заявляє малеча й одразу мчить до столу з пачкою масла в руках. — Я тебе зараз навчатиму робити млинці. Тільки треба миску знайти й цей, вінчик, ось.

От млинці я точно не збираюся робити. Тим більше із «імгидентів».

Але як тільки я озвучую Машці своє рішення, у тієї починають тремтіти губи, голосно шморгає ніс і, мов перлини, падають з вій сльозинки.

На моє запевнення, що я не вмію робити млинці, козявка заявляє, що вона миттю навчить мене геть усьому.

Дідько. Хитра зараза. І засмучувати її не хочеться, хоч вона й прикидається скривдженою до глибини душі, але ж дитина все-таки.

Розкидаю мізками та вирішую запропонувати компроміс. Якщо вона так хоче готувати, нехай спробує зробити щось сама. А я просто простежу, щоб Машка сама себе не вгробила. Буде їй наука.

Тільки треба вибрати щось легше. Вже точно не млинці.

Єля

Ранок починається раптово.

Мені чується десь далеко дитячий сміх, і я різко підскакую на ліжку.

Прислухаюся.

Дивлюся на годинник на телефоні й одразу кидаюся одягатися.

Це вдома я можу дозволити собі валятися довше, потім зібратися за десять хвилин, відпиваючи кофе на ходу, та летіти, як божевільна, на роботу. А тут такий номер не пройде.

Одягаю перші речі, що потрапили під руку, згадую, що зубна щітка з пастою залишилися в іншій кімнаті, чортихаюся на все на світі та біжу в дитячу.