Розділ 1. Відрядження у няні

— Ігнатько, зайди до мене.

Голос у слухавці вириває мене з роздумів, і я не одразу розумію, що відбувається.

Лише коли моє прізвище повторюють, до мене доходить: викликає директор. Причому особисто, а не через секретаря.

Значить, нічого хорошого на мене не чекає.

— Так-так, — лепечу я, відчуваючи, як у роті пересихає від поганого передчуття, — уже йду.

Як казала моя бабуся, прийшла біда, відчиняй ворота.

Мало мені неприємностей в особистому житті, то зараз керівництво додасть їх ще й по роботі.

Те, що останній проєкт успішно завершено, не означає, що не знайдуть, за що мене покарати.

— Доброго дня, — вітаюсь із секретаркою Елеонорою. — Мене Маргарита Володимирівна викликала.

Секретарка здивовано скидає брову, посміхається і, розпливаючись у задоволеній усмішці, киває на великі різьблені двері.

— Ну йди, коли викликала. У неї зараз настрій — жерсть. Може, хоч на тобі відірветься та подобрішає.

Елеонора, секретарка нашої директорки, завжди мене недолюблювала. Чим саме я її дратувала, ніхто не знав. Але ходили чутки, що саме завдяки їй на мене скидали найскладніші проєкти.

Мабуть, і зараз на мене чекає якщо не наганяй ні за що, то проєкт, від якого я битимусь головою об стіну, а в оплату отримаю копійки.

Намагаюся пропустити повз вуха уїдливість секретарки та відчиняю заповітні двері.

Маргарита Володимирівна зовні не схожа на директора великого будівельного холдингу. Високу, підтягнуту блондинку з миловидним личком швидше приймеш за завсідника престижних салонів краси та нічних клубів.

Але не все так просто.

Більш жорсткого та вимогливого керівника важко знайти.

Хто з нею хоч раз стикався, знав: за милою посмішкою заховані зуби акули. Живучи у діловому світі чоловіків, ця дама ламає руки та хребти з одного удару. Вона не терпить відмов і за будь-яке невиконання її вимог жорстко карає.

— Викликали, Маргарито Володимирівно? — бурмочу ледве чутно, відчайдушно намагаючись подолати свою боязкість.

Ненавиджу себе за це! Але нічого не можу вдіяти.

— Сідай, Ігнатько, — киває директорка на стілець, не відриваючись від папки з паперами.

Сумніву немає, це мій останній проєкт.

Я ще не встигла прибрати багато приклеєних кольорових закладок зі своїми нотатками. Таку звичку й потяг до красивих фігурних клейких папірців у нашому відділі маю лише я.

— Наскільки я розумію, проєкт виконано, — Маргарита замислено перегортає чергову сторінку.

— Так, — відповідаю так само ледве чутно. — Я збиралася сьогодні його здавати.

Господи, ну чому я завжди так тремчу перед нею? З будь-якими замовниками вмію знаходити спільну мову, але щойно стикаюся з власним начальством, одразу починаю почуватися повною дурепою.

Але ж я знаю, що краще за мене ніхто не зробить!

— Ось і добре, — Маргарита закриває папку та відкладає убік. — Отже, ти цілком вільна й завтра можеш вирушати у відрядження.

— Відрядження? А що за проєкт? — питаю та відразу б'ю себе по руках.

Адже знаю, як вона не любить зайвих питань. І який би проєкт не був, мені все одно доведеться за нього взятися.

— Цікавий, — усміхається Маргарита, — гадаю, ти без проблем впораєшся. Тож можеш здавати цей та йти додому збирати речі. Завтра о восьмій ранку я за тобою заїду.

— А чи далеко їхатий на скільки днів відрядження? — розгублено питаю, не розуміючи, навіщо Маргариті заїжджати за мною особисто.

Ось точно щось не те з цим проєктом. Нутром чую.

— На два тижні, — відповідає вона й повертає мені папку. — Їхати недалеко. У Садіно. Садова 17.

— Це ж ваша адреса, — глухо ковтаю, остаточно гублячись.

Будинок на Садовій 17 я знаю, як свої п'ять пальців. І хоч проєкт з дизайну житла директорки робила не я, попрацювати над його доброустрієм мені теж довелося чимало.

Будинок давно заселений, але ремонт робити зарано. Навіть якщо потрібно виправити якісь недоробки, для цього не потрібні два тижні, й точно не потрібний дизайнер-проектант.

Я дивлюся на Маргариту та розумію, що моє передчуття відчайдушно волає про небезпеку. Але що ще може статися в моєму житті, якщо в ньому й так усе йде шкереберть?

— Так, мій, — спокійно киває Маргарита. — Я їду на два тижні, тож тобі треба буде доглянути Машуньку, мою доньку.

Що? Мені почулося? Не може ж вона говорити це серйозно?

— Але... — сиджу, ляскаю очима й починаю підозрювати, що просто сплю та бачу кошмарний сон. — Чому я? Адже я не няня. Є ж спеціально навчені люди.

— Тому, що я так сказала, — різко обриває мене Маргарита. — І це питання не обговорюється. Завтра о восьмій я заїжджаю за тобою, й ти приступаєш до роботи. Моя дочка погодилася залишитися сама тільки за умови, що з нею залишишся ти, Ігнатько. І чим викликаний такий вибір, мені нецікаво. Ти досить відповідальна, щоб упоратися, тож, я сподіваюся, не розчаруєш мене.