Епілог. За три місяці

Марина запізнювалася.

На сім хвилин.

Це було погано.

Не тому, що вона дуже пунктуальна.

Просто Максим уже двічі написав.

Ти де?

Потім:

Я замовив каву.

А через хвилину:

Без цибулі.

Марина зупинилася посеред тротуару.

Написала:

У каві й не має бути цибулі.

Відповідь прийшла одразу.

Ти не знаєш це місце.

Марина усміхнулася й пішла швидше.

За три місяці багато що змінилося.

Банк знову працював.

Формально той самий.

Але без Сергія Івановича.

Він звільнився й дав свідчення. Виявилося, що в перші роки справді допомагав схемі, потім намагався вийти й сам опинився під тиском.

Його справа ще тривала.

Марина перестала ділити людей на тих, хто «винен» і «не винен», за першими п’ятьма хвилинами розмови.

Іноді все було значно брудніше.

Іра залишилася в банку на два тижні.

Потім одного ранку поклала заяву на стіл.

— Все.

— Що все?

— Не можу.

— Куди?

— Не знаю.

— Уже знайшла роботу?

— Ні.

— І що будеш робити?

Іра подумала.

— Спати.

Марина кивнула.

— Хороший план.

Через місяць Іра влаштувалася в страхову компанію.

Тепер писала Марині майже щодня про те, як ненавидить страхування.

Марина відповідала:

Зате тебе не грабують.

Іра писала:

Поки.

Руденко жив і дуже багато говорив зі слідчими.

Потім знайшов ще одну коробку документів на дачі.

Марина, коли почула, спитала:

— Де цього разу?

— У коробці з ялинковими іграшками.

— Добре. Хоч не в моїй сумці.

Береста затримали тієї ж ночі.

Кравець почав співпрацювати зі слідством через кілька днів.

Жінку в бежевому, помічницю Кравця, теж знайшли.

Чоловік у кепці виявився колишнім співробітником приватної охорони, який працював на Кравця. Саме він ударив Сергія Івановича під час задимлення й вийшов разом з евакуйованими.

Андрія Левченка не знайшли.

Оце Марині не подобалося найбільше.

Але він більше не дзвонив.

На флешці була папка «Після».

Коваленко відкрив її вже при Марині.

Ніякої нової змови там не було.

Одна таблиця зі списком людей, чиї дані використовували.

Сто сорок сім прізвищ.

І короткий лист Руденка.

«Якщо це читає Марина Сергіївна — вибачте ще раз».

Марина дочитала до цього місця.

Закрила.

— Все?

Коваленко кивнув.

— Все.

— І людям скажуть?

— Так.

— Добре.

Оце й була вся папка «Після».

Не початок нової пригоди.

Просто наслідки.

Марині це навіть сподобалося.

Життя рідко закінчується красивою фінальною сценою.

Зазвичай потім ще треба заповнювати документи.

Справи Максима, Романа, Сашка й Олега теж нікуди не зникли.

Вони дали свідчення, віддали зброю й співпрацювали зі слідством. Те, що Кравець їх використав і що вони допомогли передати докази, мало значення, але не робило їх невинними.

Судові процедури ще тривали.

Максим був не під вартою, але жив із дуже чітким списком того, куди й коли має з’являтися.

Він одного разу сказав:

— У мене тепер більше попередніх записів, ніж у тебе в банку.

Марина відповіла:

— Корисна звичка.

Роман повернувся в ІТ.

Сашко працював у дядька на СТО.

Олег знову відкривав двері.

— Законно? — спитала Марина.

Максим подивився.

— Переважно.

— Звісно.

Сам Максим поки працював уривками — допомагав знайомому з монтажем техніки й думав, чи відновлювати власну фірму.

— Мовчки думаєш? — спитала Марина.

— Так.

— Погано виходить.

Кав’ярня була за рогом.

Максим сидів біля вікна.

Побачив її.

Подивився на годинник.

Марина зайшла.

— Вісім хвилин.

— Сім.

— Вісім.

— На моєму було сім.

— У тебе годинник відстає.

— Звідки знаєш?

— Я прийшов вчасно.

— Дуже логічно.

Перед нею вже стояла кава й тарілка з сендвічем.

— Що це?

— Ти не снідала.

Марина підняла голову.

— Звідки знаєш?

— Ти завжди не снідаєш, коли поспішаєш.

— Ви за мною стежите?

— Після всього цього я дуже обережний зі словом «стежити».

Марина відкусила сендвіч.

— Нормальний.

— Без цибулі.

— Я бачу.

— Точніше, не бачиш.

— Не починай.

Максим усміхнувся.

— Як банк?

— Живий.

— Ти там надовго?

— Не знаю.

— Хочеш залишатися?

Марина подумала.

Три місяці тому відповідь була б проста.

Так.

Банк був її роботою.

Звичною.

Зрозумілою.

Тепер вона вже не була впевнена.

— Коваленко казав, у них шукають людей із досвідом фінансового моніторингу.

Максим підняв брови.

— Ти серйозно?

— Поки ні.

— А якщо підеш?

— Буду ловити таких, як ви.

— Яких?

— Які приходять без запису.

Він засміявся.

На вулиці був звичайний день.

Люди йшли з пакетами.

Хтось говорив по телефону.

Хтось сварився через паркування.

Жодних масок.

Жодних сирен.

Максим сказав:

— До речі. Я записався.

— Куди?

— До тебе.

— Куди до мене?

Він дістав телефон.

У календарі на завтра стояло:

КАВА З МАРИНОЮ — 18:30.

Марина засміялася.

— Ви самі собі запис зробили?

— Так.

— А якщо я не підтверджу?

— Тому й показую.

Вона взяла його телефон.

Змінила назву події.

Повернула.

Тепер там було:

ПОПЕРЕДНЬО СХВАЛЕНО. ДОКУМЕНТИ ВЗЯТИ З СОБОЮ.