Глава 10. За попереднім записом

Полковник Коваленко приїхав через двадцять сім хвилин.

Марина засікла.

Не спеціально.

Просто після сьогоднішнього дня почала рахувати час.

У двері постукали.

Один раз.

Пауза.

Ще два.

Максим подивився на Руденка.

— Це він?

— Казав, що постукає тричі.

— Це було тричі?

Марина повернулася.

— Один плюс два — три.

— Я знаю.

— Не схоже.

Руденко відчинив.

У кабінет зайшов сивий чоловік років п’ятдесяти п’яти в темній куртці. Без форми. У руках — паперовий пакет із супермаркету.

Марина подивилася на пакет.

Потім на нього.

— Добрий вечір.

— Добрий.

Коваленко поставив пакет на стіл і оглянув кімнату.

На Максимі затримався.

— Ви, я так розумію, Максим.

— А ви Коваленко.

— Так.

— Поліція нас шукає.

— Уже не тільки поліція.

— Дуже заспокоїли.

— Я не приїхав вас заспокоювати.

Сашко подивився на пакет.

— А там що?

Усі повернулися.

— Просто цікаво.

Коваленко дістав пляшки води, сендвічі й кілька шоколадок.

Сашко одразу пожвавішав.

Максим глянув.

— Ти дві піци з’їв.

— Не дві.

— Півтори.

Олег підняв руку.

— Пів коробки я.

— Дякую. Це все змінює.

Коваленко подивився на Руденка.

— Матеріали?

Марина відповіла:

— Є.

— Де?

— Поки не у вас.

Коваленко глянув на неї.

— Ви Марина Сергіївна Савчук?

— Так.

— Вас теж шукають.

— Я вже бачила.

— Фото невдале.

Марина завмерла.

Максим відвернувся.

— Дякую.

— Не за що.

— Я три тижні чекала перукарню.

Коваленко не зрозумів.

— Що?

— Нічого. Далі.

Він попросив розповісти все з початку.

— Все? — спитала Марина.

— Все.

— Це довго.

— У мене є час.

— У мене завтра робота.

Іра глянула.

— Серйозно?

Марина подумала.

— Можливо, вже немає.

Максим почав із Кравця.

Початкове завдання — після закриття забрати носій із комірки, без клієнтів і персоналу. Потім Кравець змінив час, сказав, що менеджмент попереджений не буде, видав старий план і наполіг на масках та зброї «для контролю ситуації».

— І ви погодилися? — спитав Коваленко.

Максим не виправдовувався.

— Так.

— Розуміли, що це вже не тихе забрання речі?

— Так.

— Добре, що розумієте.

— Я не сказав, що це було розумно.

Потім говорила Марина.

Про Руденка.

Телефон.

Крафтовий пакет.

Флешку в шві.

Сіре авто.

«Дениса».

Жінку в бежевому.

Чоловіка в кепці.

Іра розповіла про викрадення.

Роман — про файли.

Олег — про сейф і свою зустріч із Кравцем.

Коваленко чим далі, тим менше писав.

Наприкінці просто сидів.

— Веселий у вас день.

Марина подивилася.

— Це сарказм?

— Так.

— Добре. Бо я вже перестала розуміти людей.

Він попросив флешку.

Іра поклала її на стіл.

Марина накрила долонею.

— Я вас не знаю.

— Це правда.

— Руденко сказав, вам можна довіряти.

— Так.

— Максим сказав не довіряти нікому.

Коваленко глянув на Максима.

— Розумний чоловік.

Максим кивнув.

— Дякую.

— Банк пограбувати було не дуже розумно.

— А.

Марина сказала:

— От бачите.

Коваленко не став вимагати флешку.

— Добре. Поки залиште в себе. Мені треба підтвердити кілька речей.

Він зробив два дзвінки.

Через десять хвилин повернувся до кімнати з телефоном у руці.

— Сергій Іванович живий. Струс і розсічення. Стан стабільний.

Марина видихнула.

Іра теж.

— Хто його вдарив? — спитала Марина.

Коваленко показав кадр із внутрішньої камери.

Той самий чоловік у кепці.

Він виходив зі службового коридору під час диму.

На іншому кадрі — Сергій Іванович лежить біля стіни.

Олег нахилився.

— Це він.

— Хто?

— Був із Кравцем учора в офісі.

Марина сказала:

— І біля моєї квартири його бачила Валентина Петрівна.

Коваленко кивнув.

— Отже, він був у банку як звичайний клієнт, дочекався метушні, пішов за директором і потім вийшов разом з евакуйованими.

Марина згадала, як чоловік найдовше лежав біля каси й майже ні з ким не говорив.

Нарешті ця деталь перестала бути просто дивною.

— Жінка в бежевому працювала з Кравцем, — додав Коваленко. — Уже встановлюємо її місце перебування.

Ще одна нитка закрилася.

— Тепер Кравець, — сказав Максим.

Коваленко кивнув.

— Зустріч проводимо ми.

— Він чекає Марину.

— Прийде наша працівниця.

Марина одразу:

— Він може зрозуміти.

— Може.

— І втекти.

— Може.

— Тоді я піду.

— Ні.

— Чому?

— Бо це вже операція поліції.

Марина стиснула губи.

Хотілося сперечатися.

Але він був правий.

І це сьогодні стало якоюсь епідемією.

— Добре.

Максим повернув голову.

— Що?

— Я сказала «добре».

— З першого разу?

— Хочете, передумаю?

— Ні.

Коваленко встав.

— І ще одне.

Кімната стала тихою.

Він подивився на Максима, Романа, Сашка й Олега.

— Після цього ви здаєтесь офіційно. Даєте свідчення. Зброю — нам. Ніяких зникнень.

Сашко опустив очі.

Олег зняв окуляри й протер.

Роман закрив ноутбук.

Максим кивнув.

— Добре.

Марина подивилася на нього.

Ось воно.

Вони все одно зайшли в банк зі зброєю.

Їх підставили — так.