Глава 9. Другий сейф

Сашко поставив коробки на стіл.

— Я взяв серветки.

Ніхто не відповів.

— Що?

Олег дивився на Марину.

Марина — на Олега.

Максим уже стояв.

— Ти був за цією адресою?

— Так. Учора.

— І мовчав?

— Ти не питав.

Марина подивилася на Максима.

Він підняв палець.

— Нічого не кажіть.

— Я мовчу.

— Але думаєте.

— Дуже.

Олег пояснив.

Кравець зустрівся з ним учора ввечері. Показав фотографію сейфа. Спитав, чи зможе Олег відкрити, якщо знадобиться.

— Чий офіс? — спитала Марина.

— Не сказав.

— А ви не питали.

— Я не ставлю зайвих питань клієнтам.

— Дуже зручно.

— Для бізнесу — так.

Максим спитав:

— Ти був усередині?

— У приймальні. Далі не пустили.

— Хто був із Кравцем?

Олег задумався.

— Чоловік у темній кепці.

Марина перестала жувати.

— Якій?

— Звичайній. Чорній або темно-синій.

Вона згадала банк.

Тихого клієнта біля каси.

Потім Валентину Петрівну.

Чоловік у кепці чекав на жінку в бежевому пальті біля її будинку.

— Опишете його потім, — сказала Марина.

Максим подивився.

— Ви теж про того клієнта?

— Так.

— Може бути збіг.

— Може.

— Ви не вірите.

— Ні.

Марина взяла шматок піци.

— Я теж буду їсти.

Максим здивувався.

— Зараз?

— А коли?

Він відкрив другу коробку.

— Тут гриби.

— І?

— Я не люблю гриби.

Марина повільно повернула голову.

— Цибулю ні. Гриби ні.

— Я багато чого їм.

— Наприклад?

Максим подумав.

— М’ясо.

— Дуже широкий раціон.

Сашко сказав:

— Там є «Маргарита».

— Дякую.

Вони поїхали до офісу двома машинами.

Роман, Іра й Руденко чекали вже там.

Будівля була стара. Восьмий поверх. Довгий коридор, половина ламп не працювала.

— Як у фільмі жахів, — сказала Марина.

Сашко озирнувся.

— Не кажіть так.

— Ви боїтеся?

— Ні.

У кінці коридору щось впало.

Сашко зупинився.

Олег сказав:

— Це, мабуть, Роман.

З кабінету вийшов Роман.

— О.

Максим спитав:

— Що ти розбив?

— Нічого. Папка впала.

Олег кивнув Сашкові.

— Бачиш?

Марина зайшла.

Віктор Павлович стояв біля вікна. Без сірого пальта виглядав меншим і старшим.

— Добрий вечір, — сказав він.

Марина схрестила руки.

— Тепер уже обережніше з цим.

Руденко кивнув.

— Справедливо.

— Пояснення.

— Сідайте.

— Ні.

— Добре.

Він налив собі води. Руки трохи тремтіли.

— Ви боїтеся? — спитала Марина.

— Так.

Це їй сподобалося більше, ніж якби він сказав «ні».

— Починайте.

Руденко розповів коротко.

Кілька років він працював зовнішнім аудитором і консультував банк під час внутрішніх перевірок. Знайшов невідповідності: платежі від реальних людей, які не мали до них стосунку, зміни в анкетах, старі облікові записи, дивні збіги з тендерами та закритими справами.

— Схему створив не Андрій, — сказав він. — Але Андрій зробив її технічно можливою.

— Хто створив? — спитала Марина.

— Григорій Савич Берест. Колишній член правління банку.

Ім’я їй нічого не говорило.

— Колишній?

— Офіційно пішов шість років тому. Неофіційно залишив людей у системі.

— А навіщо йому взагалі були потрібні чужі клієнти?

— Щоб ховати відкати із завищених контрактів. Частина грошей поверталася в компанії, пов’язані з його родиною. Реальні клієнти були зручними проміжними ланками: вони існували, мали чисту історію й не знали, що їхні дані використовують.

— І мої дані?

— Використали як одну з чужих особистостей. Коли я побачив ваше прізвище, ви вже працювали в банку. Це й кинулося в очі: операції старіші за ваш стаж.

— Іра?

— Її обліковий запис використовували без неї. Я це перевірив пізніше.

Іра різко видихнула.

— Сергій Іванович?

Руденко опустив очі.

— Він був причетний на ранньому етапі. Потім хотів вийти. Йому не дали.

Марина згадала його сина.

— Тепер Кравець, — сказав Максим.

Руденко подивився на нього.

— Мій колишній помічник. Я довіряв йому.

— І через нього нас найняли.

— Я попросив Кравця знайти людей для тихого забрання носія з комірки після закриття. Без персоналу. Без зброї. Я мав організувати доступ.

Максим завмер.

— Нам сказали зовсім інше.

— Знаю тепер.

— Коли мали прийти?

— Після дев’ятої.

Марина подивилася на Максима.

— Він казав правду.

— Так.

Руденко продовжив:

— Учора я зрозумів, що Кравець мене продав. Побачив стеження. Тому забрав дані з комірки й віддав їх вам. Телефон зробив приманкою.

Марина стиснула губи.

— Ви могли сказати мені.

— Ви б відмовилися.

— Саме.

Руденко опустив голову.

— Я помилився.

— Добре, що хоча б це розумієте.

Максим спитав:

— Другий офіс. Сейф. Це теж ви?

Руденко насупився.

— Який другий етап?

Олег описав сейф.

Руденко повільно повернувся до стіни за дерев’яною панеллю.

— Це мій сейф.

Марина відчула холод.

— Кравець сказав їм після банку приїхати сюди й забрати документи.

Руденко зблід.

— Я цього не просив.

Ось воно.

Марина подивилася на Максима.

— Тобто Кравець планував не тільки підставити вас у банку.

— Він хотів ще й використати нас для сейфа.

— А коли ви застрягли в банку, прийшов сюди сам.

Руденко різко підійшов до сейфа.

Набрав код.