Глава 8. Людина, яка знала забагато

Марина впала на бетон не красиво.

Коліном першою.

Потім долонями.

Сумка відлетіла вбік.

Іра скрикнула й теж пригнулася.

Десь праворуч грюкнуло.

Постріл.

Звук був короткий й огидний.

— Не рухайтесь! — сказав Максим у навушнику.

— Я й не збиралась!

— Тихо.

Марина притиснулася до підлоги.

Вона ще встигла подумати, що була права: на паркінгу справді брудно.

Чоловік біля ноутбука вже не посміхався. Він відступив за капот.

Іра лежала за кілька метрів.

— Іро!

— Я тут!

— Ти ціла?

— Так!

Праворуч з’явився ще один чоловік. У темній куртці.

Олег вискочив із-за колони без окулярів, зачепив дзеркало припаркованої машини, й сигналізація заверещала на весь рівень.

Усі на секунду завмерли.

— Чорт, — сказав Олег.

Марина закрила очі.

Чоловік у темній куртці повернувся на звук.

Сашко врізався в нього плечем.

Обидва впали.

Пістолет ковзнув по бетону.

Марина поповзла в інший бік.

— Іро, до мене!

Іра підвелася й побігла.

Чоловік біля ноутбука сунув руку під пальто.

Максим з’явився збоку й вибив руку вниз.

Пістолет упав.

Чоловік ударив його в обличчя.

Максим відступив, але не впав.

Марина схопила Іру за руку.

— Ти ціла?

— Так.

— Він тебе не бив?

— Ні.

— Погрожував?

— Так.

— Потім.

— Марино, зараз якраз дуже «потім».

Вони відійшли за машину.

У навушнику сказав Роман:

— Біля виїзду поки чисто. Можете йти.

— А Максим?

— Поки живий.

— Що значить «поки»?

— Він зайнятий.

Марина визирнула.

Максим уже притис чоловіка до капота.

Сашко сидів зверху на другому.

— Я що далі роблю?! — крикнув він.

— Тримай! — відповів Максим.

— Я тримаю! Довго?!

— Сашко!

— Все, мовчу!

Олег намацував окуляри на бетоні.

— Де вони?

Марина показала.

— Біля колеса!

Він потягнувся не в той бік.

— Іншого колеса!

— А.

Іра поруч нервово засміялася.

Марина теж.

Коротко.

Не тому, що було смішно.

Просто нерви в якийсь момент вирішили жити своїм життям.

Максим обернувся.

З носа текла кров.

— Ви обидві можете перестати?

— У вас кров, — сказала Марина.

— Я знаю.

— Багато.

— Не дуже.

— Ви себе бачите?

— Марино.

— Добре.

Чоловік біля капота тихо засміявся.

Марина перевела погляд.

— Вам смішно?

— Трохи.

— Чому?

— Бо ви досі не розумієте, навіщо все це було.

Роман у навушнику:

— Охорона вже спускається. Хвилини три.

Максим сказав:

— Говори швидко.

Марина підійшла ближче.

— Як вас звати?

Чоловік мовчав.

Іра сказала:

— Андрій Левченко.

Усі повернулися.

— Звідки знаєш? — спитала Марина.

— Він дзвонив комусь, поки мене тримали. Назвався.

Андрій перестав усміхатися.

— Хто ви? — спитала Марина.

— Людина, якій потрібні дані.

— Ви сказали, що робили їхню структуру.

— Так.

— Працювали в банку?

— Колись.

— Де?

— Центральний офіс. Внутрішні системи.

Марина подивилася на Максима.

Ось чому Андрій знав так багато.

— Ви працювали з Кравцем?

— Іноді.

— Він вас найняв?

— Ні.

— Ви його?

— Теж ні.

— Тоді хто кого?

Андрій усміхнувся.

— Ви дуже любите прямі відповіді.

— Я сьогодні втомилася від кривих.

Максим сильніше притис його до капота.

— Відповідай.

— Кравець продавав інформацію тому, хто більше платив. Мені теж.

— Про нас? — спитав Максим.

— Про ваш час. Склад команди. Банк. Марину.

Марина завмерла.

— Мене?

— Так.

— Навіщо я вам?

— Спочатку — ніяк. Ви стали важливі, коли Руденко вибрав вас замість Кравця.

— Він не вибирав мене замість Кравця.

— Саме це він і зробив, коли виніс дані з комірки й сховав їх у вашому пакеті.

Марина подумала про старий телефон.

— Ви знали, що він дасть їх мені?

— Ні. Але Кравець зрозумів, що Руденко щось змінив. Тому переніс операцію на робочий час.

Максим різко повернув Андрія до себе.

— Переніс?

— Вам мали сказати після закриття, правда?

Максим завмер.

— Спочатку так і було.

Марина подивилася на нього.

— Що?

— Перший варіант завдання був після дев’ятої. Потім Кравець сказав, що змінився час і треба бути о 17:45.

Ось.

Ще один шматок став на місце.

Андрій продовжив:

— Ви були потрібні як шум. Четверо чоловіків у масках. Поліція. Новини. Поки всі дивляться на вас, інші люди можуть робити свою роботу.

— Яку? — спитала Марина.

Андрій подивився на неї.

— Забрати те, що важливіше за флешку.

— Що саме?

Він промовчав.

Роман у навушнику:

— Дві хвилини.

Марина сказала:

— Чому моє ім’я в документах?

Андрій перестав усміхатися.

— Бо вас обрали ще задовго до того, як ви прийшли працювати в банк.

— Хто?

— Люди, які будували схему.

— За яким принципом?

— Реальний клієнт. Чистий профіль. Невеликі доходи. Ніякого бізнесу. Низька ймовірність, що людина роками буде перевіряти старі операції або вимагати аудиту.

Марина слухала й розуміла.

Для банку клієнт і так був набором ознак: вік, дохід, активність, ризик.

Хтось просто використав цю логіку для іншого.

— А коли я прийшла працювати сюди?

— Ваш профіль перестали використовувати. Зайвий ризик.

— Іра теж у списку.