Глава 7. Без Максима

Година.

Марина подивилася на час.

19:42.

— Скільки вже витратили?

— П’ять хвилин, — сказав Роман.

— Залишилося п’ятдесят п’ять.

Максим сидів поруч і мовчав.

Марині це не подобалося.

Від нього було більше користі, коли він сперечався.

— Ну?

— Що?

— Думайте.

— Думаю.

— Мовчки?

— Зазвичай люди так і роблять.

Марина дістала флешку.

— Я віддам.

Максим одразу:

— Ні.

— Там Іра.

— Саме тому. Поки флешка у вас, Іра їм потрібна живою.

Марина стиснула флешку в кулаці.

Вона знала, що він правий.

Не хотіла це чути.

— Тоді що?

— Копія.

Роман кивнув.

— Зробимо.

— Всю?

— Всю.

— А оригінал?

— Сховаємо.

Марина подивилася на Максима.

— Не у вас.

— Я вже зрозумів.

Копіювання зайняло кілька хвилин.

Марина сиділа й дивилася на смужку прогресу.

— Ще довго?

— Чотири хвилини.

Минуло секунд десять.

— А зараз?

Роман повернув голову.

— Ви серйозно?

— Так.

— Три хвилини п’ятдесят.

Максим усміхнувся.

— Ви погано чекаєте.

— Я сім років працюю з клієнтами.

— Це вони чекають.

— А я чекаю, поки вони знайдуть паспорт.

Роман кивнув.

— Сильний аргумент.

Коли копія була готова, Максим сказав:

— Треба забрати Сашка й Олега.

Марина згадала про них.

— Де вони?

— У нас була точка зустрічі.

— Де?

— Кафе біля автовокзалу.

Марина подивилася.

— Після пограбування банку ви домовилися зустрітися в кафе?

— Не після. Якщо щось піде не так.

— Воно пішло?

— Трохи.

Кафе було яскраво освітлене, з великими вікнами.

Сашко й Олег сиділи біля розетки.

Перед Сашком — борщ.

Перед Олегом — кава й сирники.

Марина зупинилася.

— Вони їдять?

— Схоже, — сказав Максим.

— Після пограбування?

— Люди їдять щодня.

Олег підняв голову.

— Я знав, що ви прийдете.

— Чому? — спитав Максим.

— Бо все пішло погано. Значить, буде ще гірше.

Марина сіла.

— Мені він подобається.

Олег поправив окуляри.

— Дякую.

Сашко поклав ложку.

— А вона чому з нами?

— Довга історія, — сказав Роман.

Максим коротко пояснив про Іру, флешку й майбутню зустріч.

Сашко перестав їсти.

— Вона піде сама?

— Ні, — сказав він раптом.

Усі повернулися.

— Це ж пастка.

Марина кивнула.

— Дякую.

— Але ви підете?

— Так.

— Чому?

— Там Іра.

Сашко подумав.

— А.

І знову взяв ложку.

Олег спитав:

— Що треба від нас?

Максим почав розкладати ролі.

Марина одразу перебила:

— Ніякої стрілянини.

— Марино…

— Ні. В банку вже вистачило.

Максим затримав погляд.

— Добре.

— Всі?

Роман кивнув.

Олег теж.

Сашко підняв руку.

— Я взагалі не хотів стріляти.

— Чудово.

Олег сказав:

— Він навіть запобіжник не знімав.

Сашко почервонів.

— Навіщо ти це сказав?

Марина повернулася.

— Серйозно?

— Я знав, де він.

— Але не знімав?

— Не планував стріляти.

Марина глянула на Максима.

— Це ваша команда?

— Не починайте.

Роман зробив копію на схожу чорну флешку.

Оригінал треба було сховати.

— Камера схову, — сказав Максим.

Марина подивилася через вікно.

Автовокзал був навпроти.

— Непогано.

— Код знаємо тільки ми.

— Ні. Тільки я.

Максим кивнув.

— Ви дуже послідовно не довіряєте.

— Ви самі просили.

У камері схову за склом сиділа жінка й дивилася серіал у телефоні.

Марина здала маленьку сумку.

— Що всередині? — спитала жінка.

— Особисте.

— Тридцять гривень.

Марина заплатила й отримала жетон.

Флешка, через яку сьогодні пів міста мало проблеми, опинилася між картатою торбою й дитячим самокатом.

— Де жетон? — спитав Максим надворі.

— У мене.

— Покажіть.

— Навіщо?

— Щоб переконатися, що не загубили.

— Я не Анатолій.

— Ключі загубив я.

— Точно.

Марина сховала жетон у бюстгальтер.

Максим завмер.

— Серйозно?

— Що?

— Нічого.

Телефон Романа задзвонив.

Прихований номер.

Марина ввімкнула гучний зв’язок.

— Слухаю.

— Ви підготувалися?

Той самий голос.

— Я хочу почути Іру.

— У нас мало часу.

— Тоді не витрачайте.

Пауза.

— Марино?

Іра.

— Ти як?

— Нормально.

— Точно?

— Так.

Звук обірвався.

Чоловік знову заговорив.

— Торговий центр «Меркурій». Підземний паркінг. Мінус два. За сорок хвилин.

— Спочатку Іра.

— Ні.

— Тоді флешки не буде.

Максим різко подивився на неї.

Марина не відвела очей від телефона.

— Ви торгуєтесь? — спитав голос.

— Так.

— За життя подруги?

— Саме.

— Сміливо.

— Ні. Я просто сім років працюю в банку.

Пауза.

— Добре. Ірина Павлівна буде в паркінгу. Ви побачите її до передачі.

— Живу.

— Звісно.

— І без зброї біля голови.

— Ще щось?

Марина подумала.

— Каву.

Усі в кафе завмерли.

— Що?

— Нічого. Перевіряла, чи слухаєте.

Роман опустив лоб на стіл.

Голос сказав:

— Тридцять п’ять хвилин.

Зв’язок обірвався.

Максим дивився на Марину.

— Каву?

— Нерви.