Глава 6. Пароль

— Чай холоне! — крикнула Валентина Петрівна з коридору.

Марина подивилася на Максима.

Потім на Романа.

— П’ємо чай.

Максим кліпнув.

— У нас флешка.

— Бачу.

— Нас розшукує поліція.

— Теж бачу.

— І ви хочете пити чай?

— Якщо ми не вийдемо, Валентина Петрівна зайде сама.

Роман кивнув.

— Вона права.

Максим подивився на нього.

— Ти вже втретє це кажеш.

— Бо втретє права.

— Мене це починає дратувати.

— Мене теж, — сказала Марина.

Вони сіли на кухні у Валентини Петрівни.

Бублик зайняв місце біля Максима.

Не відводив очей.

— Він людей відчуває, — сказала господиня.

Максим подивився на собаку.

— І що він зараз відчуває?

— Не подобаєтесь ви йому.

— Це я вже зрозумів.

— Може, борода.

— У мене немає бороди.

Валентина Петрівна придивилася.

— Точно.

Роман сховав усмішку в чашці.

Марина перевела розмову.

— Та жінка в бежевому. Вона щось ще сказала?

— Попросила передати привіт.

— Від кого?

— Від себе.

— І чоловік унизу чекав на неї?

— Вона до нього підійшла.

— Кепка темна?

— Так.

Марина згадала банк ще раз.

Не могла бути впевнена.

Але відчуття не подобалося.

— Треба йти, — сказав Максим.

Марина зробила ковток.

Руки трохи тремтіли.

Чашка ледь торкнулася блюдця.

Максим почув.

Нічого не сказав.

За це Марина була вдячна.

Вона не хотіла, щоб хтось питав, як вона.

Поки рухалася — нормально.

Варто було сісти, й тіло згадувало пістолет, поліцію, кров на скроні Сергія Івановича, чужих людей у квартирі.

— Їж, — сказала Валентина Петрівна й підсунула печиво.

— Не хочу.

— Хочеш.

Марина взяла.

Максим усміхнувся.

— Що?

— Приємно бачити людину, яка може вами командувати.

— Я запам’ятала.

— Уже боюся.

Бублик загарчав.

— Правильно, — сказала Марина.

Перед виходом Валентина Петрівна вручила їм три бутерброди.

— Цьому без цибулі, — сказала вона й показала на Максима.

Він здивувався.

— Чому?

— Ви схожі на людину, яка не їсть цибулю.

Роман вийшов у коридор, щоб не сміятися.

— Дякую, — сказав Максим.

— Будь ласка.

Бублик провів їх до сходів.

Максима — особливо уважно.

Старий універсал Романа стояв за два квартали.

У багажнику лежав чорний рюкзак, кабелі, куртка й ноутбук.

Марина подивилася.

— Я думала, у грабіжників інші машини.

— Які?

— Чорні.

— Чому?

— У кіно.

Роман відкрив задні двері.

— Реальність розчаровує.

Ноутбук увімкнувся.

На екрані з’явилося:

Не вимикайте комп’ютер. 17%.

Марина подивилася на Романа.

Він мовчав.

Максим сказав:

— Ні.

— Я його місяць не вмикав.

— І не міг перевірити?

— Коли?

— До пограбування.

— Навіщо мені був ноутбук до пограбування банку?

Марина підняла палець.

— Оце правильне питання.

Оновлення стрибнуло на сорок один відсоток.

Потім екран згас.

— Що сталося? — спитала Марина.

— Перезавантажується.

— Точно?

— Так.

— Упевнені?

— Марино.

— Мовчу.

Коли ноутбук нарешті відкрився, Роман вимкнув мережеві з’єднання й вставив флешку.

З’явилася одна папка.

317.

Усередині — файл із паролем.

— Ну звісно, — сказала Марина.

Роман спробував дату народження Руденка.

Ні.

— Не тикайте все підряд.

— Я не тикаю.

— Ви щойно тричі тикнули.

Роман прибрав руки.

Максим подивився на Марину.

— Що Руденко вам говорив учора?

— Я вже розповідала.

— Усе?

Марина згадала розмову.

Віктор Павлович підписував документи.

Спитав, скільки років вона працює.

Потім сказав:

«Тоді знаєте, що в банках найважливіше».

Марина відповіла щось про клієнта.

Руденко похитав головою.

«Час».

— Час, — сказала вона.

Слово не підійшло.

— О котрій він був у мене?

— Ви казали після четвертої.

— 16:20.

Роман ввів 1620.

Вікно зникло.

Усі троє завмерли.

— Відкрилося? — спитала Марина.

— Так.

— О.

Максим глянув.

— Просто «о»?

— А що я маю сказати?

У папці було відео.

Віктор Павлович сидів перед камерою в тому самому сірому пальті.

— Якщо ви це дивитеся, значить телефон забрали.

Марина відчула мурашки на руках.

— І значить, я не помилився щодо Марини Сергіївни Савчук.

Марина завмерла.

— Марино Сергіївно, вибачте. Я не міг попросити вас прямо. Якби ви знали, що несете, поводилися б інакше. А за мною вже дивилися.

Максим глянув на неї.

Учорашня сіра машина.

— Телефон порожній, — продовжив Руденко. — Там кілька старих фотографій. Він потрібен, щоб його знайшли. Справжній носій був схований у пакеті.

Марина подивилася на крафтовий клаптик, який забрала з дому.

Отже, так і було.

— Якщо флешка у вас, не передавайте її банку. І не поспішайте віддавати першому поліцейському, якого побачите.

Марина нахмурилася.

— Є люди, яким дуже потрібно, щоб усі дивилися на чотирьох чоловіків із пістолетами й ніхто не дивився на тих, хто стоїть за ними.

Максим опустив очі.

— На флешці список операцій за три роки. Частина проходила через банк. Частина — через реальних людей, які навіть не знали, що їхні дані використовують.

На екрані Руденко показав аркуш.

Таблиця.

Прізвища.

Дати.

Суми.