Глава 5. У мене вдома

— Поки що — нікому.

Марина подивилася на Максима.

— Дуже корисна порада.

— Я серйозно.

— Це й лякає.

Біля банку ставало все більше людей. Поліція почала розводити евакуйованих окремими групами. Ще трохи — і до документів дійдуть у всіх.

Максим знайшов очима Романа.

— Їдемо.

Роман підійшов.

— Куди?

Максим кивнув на Марину.

— До неї.

— А далеко?

— Чотири зупинки, — сказала Марина.

— Машиною?

— Якою машиною?

Усі троє подивилися на Анатолія.

Той стояв біля своєї «Шкоди» й щось доводив поліцейському, однією рукою гладячи дах.

Роман зітхнув.

— Цю вже не дадуть.

— Цю вже ніхто не дасть, — сказала Марина.

— Пішки, — вирішив Максим.

Марина глянула на банк.

— Моя сумка там.

— Ні.

— Там ключі від квартири.

Максим зупинився.

— Чудово.

— Що чудово?

— Без них не зайдемо.

— Саме.

— Запасний ключ?

Марина помовчала.

— Є.

— Де?

— У сусідки.

— Ви ж казали, нікому не довіряти.

— Валентина Петрівна — не «нікому». Це окрема система безпеки.

Роман усміхнувся.

— Мені вже цікаво.

— Не буде.

Вони пішли дворами.

Перші кілька хвилин Марина чекала, що хтось окрикне їх зі спини.

Ніхто не окрикнув.

Поліція була зайнята банком, медиками, свідками й людьми, які всі одночасно намагалися пояснити, що сталося.

Через два квартали Марина сказала:

— У мене питання.

— У вас завжди питання, — відповів Максим.

— Хто ви?

— Максим.

— Це я знаю.

— Тоді питання сформульоване погано.

— Хто ви взагалі?

Роман відповів:

— Злочинець.

Марина глянула.

— Дякую.

— Будь ласка.

Максим невдоволено подивився на нього.

— Ми не професійні грабіжники, — сказав він.

— Я помітила.

— Чому?

— Професійні, мабуть, знають, де в банку сховище.

Роман засміявся.

— Нам дали план, — сказав Максим.

— Старий.

— Я знаю.

— Ви його перевірили?

Він промовчав.

Марина кивнула.

— Зрозуміло.

— Що вам зрозуміло?

— Нічого. Просто приємно іноді бути правою.

На світлофорі Роман сказав:

— Це мала бути одна робота.

Максим різко:

— Романе.

— Що? Вона вже всередині.

Марина повернулася.

— Де всередині?

— У ситуації.

— Не називайте це так. Звучить, ніби мене вже записали до банди.

— Поки ні.

— Дуже заспокоїли.

Максим видихнув.

— Був посередник. Олег Кравець. Він дав завдання забрати носій інформації з комірки. Сказав, що власник знає й проблем не буде.

— Ви повірили?

— За це добре платили.

— Усі кажуть, що гроші псують людей.

— Я до цього й без грошей був неідеальний.

Марина глянула на нього.

— А ким ви були до сьогодні?

Він помовчав.

— У мене була маленька фірма. Монтаж, переїзди офісів, техніка, іноді охорона обладнання. Роман працював зі мною. Сашко теж підробляв.

— І що сталося?

— Закрилися.

— Чому?

— Борги. Пара невдалих контрактів. Один дуже невдалий партнер.

— І ви вирішили пограбувати банк.

— Я вирішив забрати річ із приватної комірки після закриття, без людей і без стрілянини.

— А прийшли о 17:47.

— Так.

— Хороший посередник.

Максим нічого не відповів.

— Олег Кравець вас знайшов?

— Так.

— Ви його давно знали?

— Ні. Через знайомого.

— Отже, людина, яку ви майже не знаєте, дала вам старий план банку, змінила час, а тепер хтось по телефону погрожує мені.

— Коли ви так говорите, звучить погано.

— Воно й без мене погано.

Вони звернули у двір.

Марина одразу почала шукати сіру машину.

Не було.

— Учора стояла там, — показала вона.

— Та сама? — спитав Максим.

— Не знаю.

— Марка?

— Ні.

— Номер?

— Ні.

— Людина?

— Ні.

— Дуже корисне спостереження.

— Я вчора не проходила курс «як пережити пограбування».

— Справедливо.

Домофон не працював.

Роман потягнув двері.

Вони відчинилися.

— У вас дуже безпечний будинок, — сказав він.

— Зате банк був безпечний.

Максим глянув.

— Не починайте.

Ліфт теж не працював.

На другому поверсі з квартири вийшов чоловік у майці.

Подивився на Марину.

На Максима.

На Романа.

Знову на Марину.

— Добрий вечір.

— Добрий.

Через кілька сходинок Максим тихо спитав:

— Він завжди так дивиться?

— Ні.

— А зараз чому?

— Я ніколи не приводила додому двох чоловіків одночасно.

Роман перечепився.

— Обережно, — сказав Максим.

— Я нормально.

— До ранку весь під'їзд знатиме, — сказала Марина.

— Що?

— Що я нарешті влаштувала особисте життя.

Максим кашлянув.

— У балаклаву? — спитала Марина.

Він засміявся.

На четвертому поверсі Марина подзвонила до Валентини Петрівни.

За дверима одразу загавкав собака.

— У неї собака? — спитав Роман.

— Так.

— Великий?

— Ні.

Максим розслабився.

— Але кусається.

Він знову напружився.

Двері відчинилися на ланцюжку.

— Хто?

— Я.

— Мариночко?

Ланцюжок зняли.

Валентина Петрівна була в халаті й окулярах, які сиділи на голові. Біля ноги стояв білий пес розміром із батон.

Він побачив Максима й загарчав.

— Тихо, Бублик.

Валентина Петрівна подивилася на чоловіків.

Потім на Марину.

— О.

Марина вже знала це «о».