Глава 4. Не біжіть

Тітка Тамара вийшла першою.

Не тому, що так було задумано.

Просто зупинити її ніхто не встиг.

— Стояти! — крикнули з двору.

Вона зупинилася.

— Я й стою.

— Руки підніміть!

— Навіщо?

— Руки!

Тітка Тамара підняла одну.

Другою трималася за стіну.

— Дві!

— Я впаду.

Поліцейський на секунду замовк.

— Добре. Не треба.

— То ви визначтеся.

Марина стояла за дверима й бачила лише шматок двору.

Максим був поруч.

— Це катастрофа, — тихо сказав він.

— Ні.

— А що?

— Тітка Тамара.

Борис вийшов другим.

— Охорона банку! Задимлення!

Поліцейські одразу відвели його за огорожу. Хтось уже викликав пожежників. Двоє людей у формі підбігли до службового входу.

Далі пішла Іра.

Анатолій.

Ще двоє клієнтів.

Ніхто не стояв красиво в черзі.

Люди говорили одночасно.

— Там озброєні…

— Дим пішов…

— Мій телефон…

— Я машину залишив…

— Пані, відійдіть за стрічку!

Анатолій одразу спитав:

— А машину можна забрати?

Поліцейський подивився на нього так, ніби не почув.

Марина притиснула долоню до обличчя.

— Навіть зараз.

Роман, Сашко й Олег вийшли в різних місцях групи. Без масок. З порожніми руками. Їх разом з іншими відвели до тимчасової безпечної зони біля аптеки.

Поліція поки не перевіряла документи по одному — головним було вивести всіх із будівлі й зрозуміти, чи хтось залишився всередині.

Марина бачила, як людей рахують.

Хтось із медиків питав, кому погано.

Тітка Тамара вже сиділа на лавці й вимагала свій телефон.

— Тепер ми, — сказав Максим.

Марина глянула на нього.

— Ви нервуєте.

— Ні.

— Брова.

Він машинально торкнувся правої брови.

Марина усміхнулася.

— Нічого там немає.

— Ви спеціально?

— Трошки.

— Мені треба, щоб ви зараз були серйозна.

— Я дуже серйозна.

— Не схоже.

— Це захисна реакція.

Вони вийшли.

На вулиці було холодно.

Марина залишила пальто в шафі.

Чудово.

Якщо не застрелять, застудиться.

Поліцейський махнув:

— Сюди! Швидко!

— Не біжіть, — тихо сказав Максим.

— Я й не біжу.

— Ви прискорилися.

— Я замерзла.

Їх поставили разом із групою евакуйованих. Один поліцейський швидко питав, чи є поранені, інший кричав у рацію, третій намагався зрозуміти, скільки людей ще можуть бути в банку.

— Ви працівники? — спитав молодий поліцейський.

Марина відкрила рот.

Максим відповів першим:

— Я був у технічній групі.

Марина ледь не повернула голову.

Технічної групи у відділенні не було.

— Документи?

— Усередині залишилися.

Поліцейський перевів погляд на Марину.

— Ваші?

— Теж.

Це була правда.

Її паспорт лежав у сумці під столом. Разом із бутербродом, який Марина так і не з'їла.

— Станьте за стрічкою. Зараз усіх опитають.

— Добре.

Вони пішли до групи.

Ось там Марина зрозуміла, що план мав коротке життя.

Людей уже починали розділяти: працівники окремо, клієнти окремо. Ще кілька хвилин — і хтось перевірить, хто такий Максим.

Тітка Тамара сиділа на лавці.

— Головний у них нормальний, — розповідала вона жінці-медику. — Тільки нервовий.

Максим мало не спіткнувся.

Марина тихо сказала:

— Не дивіться.

— Я й не дивлюся.

— Дивитеся.

— У мене таке обличчя.

Марина глянула.

— Це моє.

— Позичив.

Неподалік Анатолій уже сперечався з поліцейським.

— Я просто хочу знати, чи можна забрати машину.

— Ні.

— А коли?

— Потім.

— Конкретніше?

Марина сказала:

— Він не здасться.

Максим засунув руку в кишеню.

Завмер.

Поліз в іншу.

— Що? — спитала Марина.

— Нічого.

— Що сталося?

— Немає ключів.

— Яких?

— Від «Шкоди».

Марина заплющила очі.

— Ви їх загубили?

— Ні.

— А де?

— Не знаю.

— Це й називається «загубили».

Анатолій саме повернувся до них.

— Ключі.

Максим мовчав.

Марина відійшла на крок.

— Де ключі?

— Зараз.

— Ви їх загубили?

— Не загубив.

— А де вони?

Марина не витримала:

— Дуже правильне питання.

Максим кинув на неї погляд.

— Марино.

— Мовчу.

— Це ключ безключового доступу, — сказав Анатолій. — Ви знаєте, скільки новий коштує?

— Ні.

— Сто вісімдесят євро. З прошивкою.

Максим завмер.

— Серйозно?

— От тепер вам цікаво?

Поліцейський неподалік повернув голову.

Марина одразу взяла Анатолія за лікоть.

— Тихіше.

— Я маю право нервувати.

— Маєте. Але не настільки голосно.

Тітка Тамара підняла голову.

— Які ключі?

— Від машини.

— Загубив?

— Не загубив, — сказав Максим.

— А де?

Він мовчав.

Тітка Тамара кивнула.

— Загубив.

Марина вже хотіла щось сказати, коли побачила Сергія Івановича.

Точніше — не побачила.

Іра була тут.

Борис.

Анатолій.

Тітка Тамара.

Чоловік у кепці, який довго лежав біля каси, теж стояв за стрічкою. Спокійний. Непомітний.

Директора не було.

— Максиме.

— Що?

— Сергій Іванович не вийшов.

Максим перестав шукати ключі.

— Може, з іншої групи.

— Ні.

— Звідки знаєте?

— Перед димом був біля мене.

Марина вже рушила назад.

Максим схопив її за лікоть.

— Куди?

— У банк.

— Ні.