Глава 3. План Марини

Чоловік у синій куртці тримався за кишеню так, ніби там лежали не ключі від «Шкоди», а державний резерв.

— Я не дам машину.

Максим дивився на нього.

— Чому?

— Бо ви її заберете.

— Так.

— От бачите.

Марина потерла лоба.

— Як вас звати?

— Анатолій.

— Анатолію, вони грабують банк.

— Я бачу.

— У них зброя.

— Теж бачу.

— Але вас найбільше хвилює машина?

— Вона нова.

— Наскільки?

— Три місяці.

Марина кивнула.

Тепер зрозуміло.

Максим простягнув руку.

— Ключі.

Анатолій похитав головою.

— Ні.

— Я не буду повторювати.

— А я не буду давати.

Другий грабіжник тихо сказав:

— Може, його зв'язати?

Анатолій одразу:

— Тільки куртку не порвіть.

Марина не витримала.

— Та віддайте ви вже ключі.

— Вам легко говорити.

— Мене сьогодні хотіли залишити в банку разом із усією цією історією.

— А машина тут до чого?

На це відповісти було нічого.

Анатолій нарешті дістав ключі.

— Бак майже повний. Дизель. Автомат. Підвіска низька.

Максим забрав.

— Ще щось?

Анатолій подумав.

— Не куріть у салоні.

— Я не курю.

— Слава Богу.

Марина озирнулася.

Усі вже давно перестали лежати.

Борис сидів біля стіни.

Іра — на підлозі, схрестивши ноги.

Тітка Тамара — на стільці.

Лише чоловік у кепці біля каси все ще лежав обличчям униз.

Марина нахилилася.

— Вам погано?

Він підняв голову.

— Уже можна сидіти?

— Можна, — сказав Максим.

Чоловік сів і більше нічого не сказав.

Марина на секунду затримала на ньому погляд.

Дивний.

Але сьогодні це нічого не означало.

— Через головний вхід не вийдемо, — сказав другий грабіжник.

— Задній? — спитав Максим.

Марина похитала головою.

— Там теж побачать.

— Підвал?

— Виходу з підвалу немає.

— Вікна?

— З двору перепад близько трьох метрів.

— Нормально.

— Для кого?

— Для мене.

— А для тітки Тамари?

Тітка Тамара одразу:

— Я нікуди не полізу.

Максим видихнув.

— Нам не треба брати всіх.

У залі стало тихо.

Він зрозумів, як це прозвучало.

— Я мав на увазі, що ми підемо не всі разом.

Марина схрестила руки.

— А я з вами не піду.

— Телефон у вас вдома.

— Адресу скажу.

— Якщо за вами стежили, адресу вже знають.

Марина замовкла.

Це був хороший аргумент.

Дратувало.

Вони знову подивилися на вулицю.

Поліція збиралася біля головного входу. Далі стояла швидка, ще одна машина під'їжджала.

Час ішов.

— У вас є робочі жилети? — раптом спитала Марина.

Максим повернувся.

— Які?

— Сірі. Без написів.

Другий сказав:

— Є в сумці.

— Скільки?

— Три.

— Добре.

— Що ви придумали? — спитав Максим.

— Поки нічого.

— Уже придумали.

— Думаю.

Марина пройшла до службового коридору.

На стіні висів план евакуації.

Вона дивилася не на схему виходів, а на позначку комори.

— Димова машина, — сказала вона.

Іра кліпнула.

— Та, з корпоративу?

— Так.

Максим не зрозумів.

— У вас у банку є димова машина?

— Сергій Іванович привіз на день банку.

Директор підняв голову.

— Не моя.

— Ви привезли.

— Для свята.

Іра додала:

— Ще була світломузика.

— Досить, — сказав директор.

Марина повернулася до Максима.

— Якщо піде дим і спрацює пожежна сигналізація, поліція буде змушена займатися не тільки вами.

— Ви хочете підпалити банк?

— Ні.

— Добре.

— Просто евакуація.

Максим нахмурився.

— І ми виходимо з усіма?

— У загальній плутанині. Не як четверо людей у масках.

— Нас зупинять.

— Усіх зупинять. Але спочатку будуть виводити людей із диму, рахувати, хто вийшов, де ще залишились. Перевіряти по одному почнуть трохи пізніше.

— І ви на це розраховуєте?

— Я розраховую, що у вас немає кращого варіанту.

Другий грабіжник тихо сказав:

— Вона права.

Максим подивився на нього.

— Ім'я скажи, щоб я знав, кого звільнити.

— Роман.

Марина кивнула.

— Добре. Роман.

Вони пішли до комори.

Там стояли коробки з папером, старий принтер, ялинка без коробки, дві каністри води й чорна димова машина.

На ній лежав сріблястий капелюх.

Максим узяв його двома пальцями.

— Це що?

Борис відповів:

— Сергій Іванович був ведучим.

Марина відвернулася.

Максим поклав капелюх назад.

— Не хочу знати.

За стелажем були маленькі службові двері.

— А це? — спитав він.

Борис дістав ключ.

— Вихід для сміття. Сходи у внутрішній двір.

Максим повільно повернувся до Марини.

— Ви казали, виходу немає.

— Ви питали про підвал.

Він заплющив очі.

— Я починаю розуміти ваших клієнтів.

— Не раджу.

Відчинили.

За дверима були бетонні сходи вниз, двір зі сміттєвими баками й прохід до сусідньої будівлі.

— Камера? — спитав Максим.

Борис знизав плечима.

— Колись була.

— Зараз?

— Я охоронець, не електрик.

Максим глянув на Марину.

— Бачите? Не тільки у вас планування.

Вона усміхнулася.

Повернулися в зал.

Максим зняв маску.

Роман теж.

Інші двоє переглянулися.

— Знімайте, — сказав Максим.

Молодий, який водив тітку Тамару в туалет, зняв першим.

— Я Сашко.

Четвертий був старший, в окулярах.