Глава 2. Заручники теж люди

Коли Марина повернулася в зал, тітки Тамари там не було.

Вона зупинилася.

— А де?..

— У туалеті, — сказав чоловік біля дверей.

— Сама?

— З ним.

Він показав у бік коридору.

Марина подивилася на головного.

— Ви відпустили людину з нею в туалет?

— Вона сказала, що сама не дійде.

— Вона сюди сама прийшла.

— Я цього не знав.

Марина мовчки сіла біля свого столу.

Чоловік у синій куртці посунувся.

— Ну що?

— Що?

— Скільки взяли?

— Нічого.

— Як нічого?

— Отак.

— То навіщо прийшли?

— Не знаю.

— А ви куди ходили?

— На екскурсію.

Він образився.

— Можна нормально відповісти?

— Ні.

Іра лежала біля сусіднього столу на животі.

— Марино.

— Що?

— У мене нога затекла.

— Перевернися.

— А можна?

Марина глянула на чоловіка біля входу.

— Можна їй перевернутися?

Той розгубився.

— Що?

— Нога затекла.

— Нехай.

Іра перевернулася на спину.

— Дякую.

— Будь ласка, — машинально відповів грабіжник.

Марина подивилася на нього.

Він зрозумів, що сказав.

— Не дивіться так.

— У мене таке обличчя.

Головний стояв біля вікна. Трохи відсунув край жалюзі.

Звідси вже було видно сині вогні.

Марина глянула на годинник.

17:58.

Вони зайшли приблизно об 17:47.

Поліція була біля банку ще до того, як вони відкрили комірку 317.

Вона почала відновлювати події.

Двері.

Зал.

Директор.

Старий коридор.

Новий блок.

Комірка.

Хтось мав натиснути тривожну кнопку майже одразу.

Марина подивилася на Бориса.

Він лежав біля стіни.

Побачив її погляд і ледь помітно похитав головою.

Не він.

Іра теж похитала.

Кнопки були під двома робочими столами й у кабінеті директора.

Марина свою не натискала.

Іра — теж.

Залишався Сергій Іванович.

— Телефон.

Марина підняла голову.

Головний стояв перед нею.

— Який?

— Ваш.

— Він у сумці.

— Код.

— Навіщо?

— Потрібен.

— Не дам.

У залі стало тихіше.

Головний нахилив голову.

— Ви зараз серйозно?

— Абсолютно.

— Я озброєний.

— Я помітила.

— І все одно не дасте код?

— Там банківські застосунки.

Він кілька секунд дивився.

— Ми грабуємо банк.

— Тим більше.

Хтось кашлянув.

Головний присів перед нею.

— Мені треба подзвонити.

— З мого телефона?

— Так.

— У вас свого немає?

— Є.

— То дзвоніть.

— Його можуть відстежити.

— А мій ні?

Він замовк.

Марина кивнула.

— Чудовий план.

Він пішов до сумки з телефонами й дістав стару «Нокію» тітки Тамари.

— Не смійте, — сказала Марина.

— Що?

— Це її.

— Мені треба один дзвінок.

— Я вас попередила.

Він натиснув кнопку.

Екран засвітився.

У цей момент із коридору почувся голос:

— Молодий чоловіче!

Головний заплющив очі.

Тітка Тамара повернулася.

Під руку її вів молодий грабіжник. Маску він підняв до носа. Обличчя було бліде й дуже втомлене.

— Ви мій телефон взяли?

Головний повільно опустив «Нокію».

— Мені треба подзвонити.

— А спитати?

— Вибачте.

Іра поруч затремтіла.

Марина штовхнула її ліктем.

Не допомогло.

— Що там смішного? — спитала тітка Тамара.

— Нічого, — сказала Марина.

— А чого вона червона?

— Тиск.

— Дайте їй води.

Молодий одразу пішов до кулера.

Головний повернувся.

— Куди ти?

— По воду.

— Сядь.

— В неї тиск.

— Немає в неї тиску.

Тітка Тамара обурилася:

— Звідки ви знаєте? Ви лікар?

— Ні.

— То дайте води.

Молодий приніс стакан.

Іра взяла.

— Дякую.

— Не за що.

Головний відійшов до вікна з телефоном.

— Я зараз когось застрелю.

Марина підняла голову.

Він глянув на неї.

— Це був жарт.

— У вас погано виходить.

— Я не тренувався.

У слухавці нарешті відповіли.

Голос головного змінився.

— Це я.

Пауза.

— Ні. Нас здали.

Марина перестала усміхатися.

— Комірка порожня. Поліція вже тут.

Він слухав.

— Ні, виходу немає.

Пауза.

— Телефон у працівниці.

Другий грабіжник підійшов ближче.

Головний різко сказав:

— Ні.

Потім ще раз:

— Я сказав — ні. Вона тут.

І вимкнув.

— Що він хотів? — спитав другий.

— Потім.

— Ми оточені.

— Я бачу.

— Телефона немає.

— Я бачу.

Головний повернувся до Марини.

— Мені треба з вами поговорити.

— Ми й так говоримо.

— Тихіше.

Він присів.

— Людина, яка дала нам інформацію про комірку, щойно сказала забрати вас із собою.

Марина дивилася.

— Мене?

— Так.

— Навіщо?

— Не знаю.

— Ви ж із ним працюєте.

— Уже не впевнений.

— А якщо не заберете?

Він помовчав.

— Тоді він хоче, щоб ми залишили вас тут і зробили так, щоб ніхто не встиг розібратися, що сталося.

Марина відчула холод у животі.

— Це погроза?

— Думаю, так.

— Дуже конкретна людина.

— Так.

Сергій Іванович стояв біля стіни.

Він почув.

Марина побачила по обличчю.

— Ви знаєте, хто це, — сказала вона.

Директор підняв голову.

— Що?

— Хто вам дзвонив до пограбування.