Глава 1. Усім на підлогу

О 17:47 Марина вже подумки була не в банку.

Вона була вдома, у старих спортивних штанах, з чашкою чаю і серіалом, який дивилася третій тиждень і досі не могла запам’ятати імена половини героїв.

Насправді ж перед нею сидів чоловік у синій куртці й уже десять хвилин доводив, що три гривні двадцять копійок комісії — це грабіж.

— Я клієнт цього банку дванадцять років.

— Я бачу, — сказала Марина.

— І ви хочете взяти з мене три двадцять?

— Не я особисто.

— Але ви сидите тут.

— Так вийшло.

Чоловік поклав долоню на стіл.

— Грабіжники.

Марина вже відкрила рот, щоб відповісти, але вхідні двері різко відчинилися.

У зал зайшли четверо чоловіків у масках.

Марина подивилася на клієнта.

Він повільно забрав руку зі столу.

— Я не це мав на увазі.

Перший чоловік тримав пістолет опущеним донизу.

Другий одразу пішов до жалюзі.

Третій залишився біля входу.

Четвертий ніс чорну спортивну сумку.

Рухалися вони швидко. Без метушні. Це було перше, що Марина помітила.

Друге — вони не дивилися на каси.

— Усім на підлогу, — сказав головний.

Борис, банківський охоронець із сорокарічним стажем і радикулітом, ліг першим.

Не впав. Саме ліг.

Обережно, через бік.

— Борисе Миколайовичу, спина? — автоматично спитала Марина.

— Мовчи, — прошепотів він.

Іра вже сиділа біля свого столу й повільно сповзала на підлогу.

Чоловік у синій куртці опустився поруч.

Ще двоє клієнтів зробили те саме.

Не ліг тільки літній чоловік у кепці біля каси. Він довго дивився на всіх, ніби чекав окремої інструкції, а потім теж опустився обличчям до підлоги.

І тітка Тамара.

Тітка Тамара взагалі не зрушила з місця.

— Я сказала: на підлогу, — повторив чоловік у масці.

— Я чула.

— Тоді лягайте.

— Не ляжу.

У залі стало тихо.

Марина закрила очі.

Тамара Петрівна приходила в банк двічі на місяць. Платити комунальні. Перевіряти пенсію. Питати, чому банкомат «знову щось придумав».

Їй було сімдесят два.

І вона не боялася ні банкоматів, ні черг, ні людей зі зброєю.

— Чому? — спитав грабіжник.

— У мене два протези.

Він мовчав.

— Колінні, — уточнила тітка Тамара. — Якщо я зараз ляжу, ви мене потім піднімете?

Чоловік подивився на головного.

Головний подивився на тітку Тамару.

— Стілець дайте, — сказав він.

Марина опустила голову, щоб не усміхнутися.

Це було зовсім не смішно.

Просто в неї була погана реакція на стрес.

Тітці Тамарі поставили стілець біля стіни.

— Оце вже нормально, — сказала вона й сіла.

Головний повернувся до залу.

— Телефони сюди. Повільно. Без дурниць.

Люди почали діставати телефони.

Тітка Тамара простягнула стару «Нокію».

— Вам вона навіщо?

— Сюди.

— Там інтернету немає.

— Я бачу.

— То навіщо?

Грабіжник мовчки взяв телефон.

Марина дістала свій і поклала в сумку, яку тримав один із чоловіків.

Потім головний підійшов до неї.

— Директор де?

Марина показала на двері кабінету.

— Там.

— Кличте.

— Він говорить телефоном.

— Уже ні.

Грабіжник підійшов до дверей і двічі постукав руків’ям пістолета.

— Відчиніть.

Всередині щось упало.

Через кілька секунд двері відкрилися.

Сергій Іванович стояв без піджака, з телефоном у руці.

— Що відбувається?

Він побачив зал.

Потім зброю.

Потім Марину.

— Я керівник відділення.

Марина подумала, що зараз це було видно й без пояснень.

Головний сказав:

— Ви й вона. Зі мною.

— Куди? — спитала Марина.

— Сховище.

Оце вже було очікувано.

Але далі стало дивно.

Він не попросив відкрити каси.

Не спитав про гроші.

Не поцікавився сейфом із готівкою.

Він одразу пішов до коридору з приватними комірками.

І звернув не туди.

Марина зупинилася.

— Вам в інший бік.

Головний повернувся.

— Що?

— Приватні комірки перенесли два роки тому.

Він дивився на неї кілька секунд.

Потім на Сергія Івановича.

— Два роки?

Директор кивнув.

— Так.

З коридору підійшов другий чоловік.

— Що?

— План старий.

— Наскільки?

— Два роки.

Той тихо вилаявся.

Марина відчула першу справжню тріщину в їхній упевненості.

Вони готувалися.

Просто хтось дав їм неправильні дані.

— Ведіть, — сказав головний.

Марина повела.

Вони спустилися вузьким коридором до нового блоку.

Сергій Іванович ішов поруч і дихав надто голосно.

— Номер триста сімнадцять, — сказав головний.

Марина зупинилася.

— Що?

— Комірка 317.

Вона подивилася на директора.

Він теж зблід.

— У чому справа? — спитав грабіжник.

— Ні в чому, — швидко сказав Сергій Іванович.

Занадто швидко.

Марина знала номер.

Учора комірку 317 закрив Віктор Павлович Руденко.

Сімдесят два роки. Сіре пальто. Стара шкіряна папка. Постійний клієнт, який ніколи не сперечався через комісії й завжди читав усе, що підписував.

Учора він прийшов близько 16:20.

Закрив договір.

Забрав усе з комірки.

А перед виходом підійшов до Марини.

У руках тримав невеликий крафтовий пакет.

— Марино Сергіївно, можна попросити?

— Що саме?

— Потримати до завтра.

Вона заглянула всередину.

Старий чорний смартфон, перетягнутий гумкою.

— Ні, Вікторе Павловичу. Ми не зберігаємо особисті речі клієнтів.

— Я розумію.

— Справді не можу.

Він довго дивився на неї.