Глава 12

Вони вийшли у внутрішній дворик, де колись був сад. Тепер замість зелених дерев височіли засохлі стовбури без жодного листочка. Голі гілки здавалися висушеними й з них наче висмоктали життя. Пожовкла трава окремими плямами вкривала землю, утворюючи дрібні острівки серед піску. Від такого моторошного видовища, Ебігейл здригнулася. Роуен зробив кілька кроків вперед та присів. Долонею доторкнувся до піску і пропустив його крізь пальці, відчуваючи крихітні піщинки. Берк підтвердив його підозри:
— Схоже піщаники пробралися через стіну. Якимось дивом здолали магічний бар’єр і з’їли значну частину ґрунту. Ситуація серйозніша, ніж ми гадали, адже…
Ректор не встиг договорити. Із землі виник піщаний смерч. Пісок кружляв у вигляді лійки, збільшуючись у розмірах. Пришвидшував оберти з кожною секундою й перетворився на піщаного птаха з масивними крилами. Роуен скочив на ноги. Із захисного амулета вистрибнув дордок. Собака, відчувши небезпеку, накинулася на птаха. Гострі кігті занурилися у груди противника, прокладаючи стежину донизу. Птах змахнув крилами й пісок поширився лапами дордока, огорнув спину, живіт, голову. Собака перетворився на купку піску, яку одразу засмоктало в амулет.

Роуен зблід. Він залишився без захисту. Не володіючи магією, був дуже вразливим. Все, до чого торкалися піщаники, перетворювалося на пісок. Чоловік побіг до Ебігейл:
— Тікаймо! Головне, щоб піщаник до тебе не доторкнувся.
Дівчина схопилася з місця й направилася до замку. Її очі виказували страх. Перед нею вигулькнула піщана змія з масивним тілом. Прудко стрибнула на дерево й обмоталася навколо нього. У місцях дотику стовбур перетворився на пісок. Дерево впало на землю, поваливши Берка. Ректор лежав на животі й не рухався. Роуен міцно стиснув губи. Хоч між ними й велася ворожнеча, проте залишити Горісона помирати не міг. Дівочий крик подіяв як окріп. З одного боку до Ебігейл наближався птах, а з іншого — змія. Вона опинилася у пастці. Беззахисна, тендітна, незахищена. Її хотілося вберегти від небезпеки. За звичкою Роуен шваркнув пальцями, проте не утворилося навіть іскри.
— Ебігейл, застосуй мою магію.
Дівчина змахнула рукою і з пальців вирвався струм, вчепився у піщаного птаха. Він майже безшумно вибухнув. На землю посипався пісок. Змія грізно засичала й накинулася на спину дівчини. Роуен, не роздумуючи, побіг до Ебігейл та згріб в оберемок своїх рук. Потягнувшись до шиї, доторкнувся до артефакту й активував його. Яскравий спалах засліпив очі.
Роуен побачив навколо пустелю, а на горизонті виднілися гори. Він застосував артефакт, використав свій план втечі, який підготував на випадок, якщо Ебігейл вела його у пастку. Маг міцно стиснув дівчину у своїх обіймах. Жива! Страх за неї проник у груди та розносився венами по тілу. Вона, наче сполохана птаха, тулилася до нього, вчепившись руками у його спину. Чоловік відчував її тремтіння й радів, що вона неушкоджена. Трохи відхилившись, побачив темноволосу незнайомку в яку перетворювала Ебігейл, коли спала. Та сама дівчина, яка тривожила його думки. Не стримався та почав покривати короткими поцілунками її обличчя:
— Жива! Хвала небесам ти неушкоджена.
Перебуваючи за крок до смерті, відчув, що випустив щось важливе. Адреналін вирував у тілі, підштовхував на необдумані вчинки. Роуен, піддавшись бажанню, потягнувся до вуст дівчини та полонив поцілунком. Впивав її губи, наче хмільний напій, й ніяк не міг насититися. М'які, спершу непорушні, а потім Ебігейл почала невпевнено відповідати, своїми діями ще більше розпалюючи жагу Роуена. Вони стояли під пекучим сонцем, насолоджуючись близькістю одне одного. У її обіймах Роуен забув про небезпеку, заборони, свої перестороги та принципи. Час втратив вагомість й наче застиг на місці. Знехтувавши пристойностями, його долоні мандрували спиною, опускаючись нижче та притискаючи до себе дівчину. Хотілося дослідити кожний міліметр її тіла губами, вкривати ніжну шкіру поцілунками.
Ебігейл перемістила руки на його плечі, злегка відштовхнула. Відхилившись, доторкнулася долонею до своїх припухлих вуст, які щойно обсипали поцілунками:
— Роуене, у тебе ж є наречена, — на її очі навернулися сльози. Дівчина, забувши про етикет, звернулася до нього на неприпустиме для неї “ти”. Чоловік опустив руки та зробив крок назад. Сам не знав, що з ним. Не розумів, чому поруч з Ебігейл зовсім не згадував про Кларису.
— Я про неї забув.
— Забув? Як можна забути про кохану людину?
Роуен задумався. Раніше все було просто, він мав одружитися з Кларисою, стати придворним магом і жити довго та щасливо. Але з появою Ебігейл щось змінилося. Не хотілося йому того довго та щасливо з Кларисою. Чоловік намагався бути чесним хоча б з собою:
— Значить не так сильно я її кохаю, — Роуен не зрозумів в яку мить, це зізнання вирвалося з його вуст. Опустив голову та почав виправдовуватися, — вибач, я злякався. Той піщаник ледь тебе не вбив і я дуже зрадів, що він не встиг тобі нашкодити. Саме цим і викликана моя неприпустима поведінка. Не будемо більше про це.
У очах Ебігейл зник яскравий вогник. Своїми словами Роуен погасив його й наче не помітив цього, озирнувся довкола:
— Цікаво де ми опинилися.
— Як ми перемістилися? — дівчина витерла залишки сліз з обличчя.
Чоловік на мить розгубився. Не чекав, що його дії викличуть таку реакцію. Зазвичай жінки не плачуть після його поцілунків. Він поцілував її без дозволу. Очевидно дівчині не приємна його увага. Міцно стиснув губи й намагався не думати про це. Одним рухом зірвав з себе артефакт, який кріпився на нитці до шиї:
— У мене був артефакт переміщення. Наповнений магією, він міг лише один раз перенести на невелику відстань. Судячи з усього, ми неподалік від Лошпиру. Я думав про це місце, коли ми переміщалися, але не вистачило запасу магії, щоб туди дістатися. Гадаю монастир у тих горах. Нам треба йти.

Роуен вказав рукою на горизонт. Заховав вже не потрібний амулет до кишені й вирушив вперед. Дівчина його наздогнала та йшла поруч:
— Що з дордоком? Він помер?
— Ні. Дордок — це згусток магії, що перетворюється на бойову собаку. Кілька днів і він відновиться. Мене більше хвилює інше, — чоловік закинув своє довге волосся назад й глянув на Ебігейл. Вона наче не усвідомлювала свого перетворення, залишалася шатенкою, — піщаники цілеспрямовано нападали на тебе. Мене вони ніби не бачили, а Берка одразу знешкодили.
Дівчина різко зупинилася та заховала обличчя у долоні:
— О, небеса! Берк! Сподіваюся піщаники не перетворять ректора на пісок. Ми ж залишили його там.
— Я не міг перемістити Берка з нами, він був надто далеко. Гадаю сторожові йому допоможуть. Вони ж повинні пильнувати кожний куток, а тим більше сад, який перетворюється на пустелю. Дивно це все. Не здогадуєшся, чому піщаники зацікавилися тобою?
— Були голодні? — спіймавши на собі скептичний погляд чоловіка, Ебігейл вирушила вперед, — не знаю, можливо відчули, що я не вмію захищатися.
— До речі, про це. Ти витратила забагато магії, коли знищувала піщаника. Через це, тебе вдарило хвилею. Знову. Але мене цікавить чому ти перетворилася на ту темноволосу дівчину в яку перевтілюєшся, коли спиш.
Роуен схопив її за зап'ястя і змусив зупинитися. Налякана, Ебігейл одразу повернула подобу рудоволосої дівчини. Тільки очі залишилися такими ж карими, бездонними, виразними. На них хотілося дивитися вічно. Дівчина знітилася:
— Це вийшло випадково.
— Авжеж випадково. Тебе добряче шваркнуло і твоя магія не втрималася. Це і є твоя справжня зовнішність, правда? — Роуен нахилився до неї та опинився надто близько до її обличчя. На щоках дівчини спалахнув рум’янець і маг зрозумів, що не помилився. Він доторкнувся кінчиками пальців до її щоки та відчув тремтіння Ебігейл. Лагідно заправив полум’яне волосся за вухо й прошепотів, — від кого ти ховаєшся?
Серце дівчини сполохано затріпотіло. Знає! Він знає і може виказати її королю. Картала себе за те, що не помітила, як перевтілення зруйнувалося. Виказуючи хвилювання, вона прикусила губу. Сподівалася, Роуен не знає хто вона насправді. Перелякано похитала головою:
— Ні від кого. Ну, хіба що від батьків, жерців і Лорсона.
Роуен обхопив дівчину рукою за талію та притиснув до себе. Вона почувалася спійманою у капкан. Сині очі дивилися вимогливо. Наче під лупою, вивчали кожну рису обличчя. Здавалося чоловік за милю відчуває брехню й не вірить жодному її слову. Ця близькість, дотики, поцілунок, котрий ще досі відчувала на своїх вустах, породжувало нове незвідане почуття, яке розпалювало пожежу у тілі. Страх викриття та повернення до короля відганяв цей дурман. Не відводячи погляду, Роуен заявив:
— Я впевнений, що це не так. Ти ніяка не Розалінда, а зустріч з її братом прикра випадковість.
— Ти помиляєшся, — Ебігейл спробувала вирватися зі сталевих лещат, якими почали здаватися його руки. Проте вони стиснули дівчину сильніше, унеможливлюючи втечу. На своїх вустах відчула його подих:
— Мене не потрібно боятися. Щоб ти не зробила, я не заподію тобі шкоди й намагатимуся допомогти. Тебе найняли, щоб вкрасти у мене магію?
— Ні, — дівчина гарячково похитала головою, — це вийшло випадково. Я не хотіла. Все, чого я бажала, це переміститися до Меридіт.
Роуен наче не чув її виправдань. Притискав Ебігейл за талію, напускаючи дурману своєю близькістю.
— Перетворися на ту дівчину. Я впевнений, що її десь бачив, от тільки не можу згадати де.
Ебігейл обліпили жаринки. Боялася, що чоловік впізнає її. Після звинувачення у зраді, зображення її та сестер поширили по всьому королівству. Не знала, що гірше, нехай чоловік дізнається правду, чи вважає її найманкою. В обох випадках їй загрожувала в’язниця. Вона нервово облизала губи:
— Може десь на балах?
— Можливо. Перетворись. Я хочу побачити тебе справжню.
Чоловік прошепотів це на вушко, майже торкаючись до шкіри. Ебігейл не змогла опиратися й одразу виконала наказ. Роуен, відхилившись, поглядом вивчав її обличчя. Доторкнувшись щоки, повільно провів пальцями невидиму стежину й зупинився на підборідді. Вдивлявся в її вуста та викликав спогади про поцілунок. Солодкий і водночас терпкий, з присмаком гіркоти від усвідомлення, що він чужий наречений. Ебігейл мліла від його дотиків і терпляче чекала на подальші дії чоловіка. Він опустив руку та схопив її долоню:
— Як ти опинилася у Лошпирі?
— Тобі краще не знати, — Ебігейл зрозуміла, що цими словами виказала себе. Сердилася на себе, піддалася його чоловічому шарму і фактично зізналася в обмані. Вирвала долоню з його руки та попрямувала вперед. Роуен швидко наздогнав її:
— Ти можеш мені довіряти. Ми йдемо в Лошпир і я хочу знати, з чим маю справу. Ти ж розумієш, що я все одно дізнаюся. Хотілося б почути про все з твоїх вуст. Я розумію, що насправді ти не Розалінда.