Глава 10

Каштанові пасма спадали на подушку, довгі вії приховували очі, а пухкі вуста ледь привідкрилися та манили до себе. Поглядом ковзнув по оголених ключицям й спустився нижче. Беззахисна, ніжна, приваблива, дурманила розум. Відганяючи хміль, Роуен похитав головою.
У нього є Клариса, а він задивляється на ілюзію. Попереду у нього непроста розмова з нареченою. Не знав, як пояснити буцімто свою поведінку у спальні. В оранжереї він цілував її, втім, як і всі рази після заручин. Вони свідомо порушували правила пристойності, проте Клариса не заперечувала. Зрештою, далі поцілунків їхні стосунки не розвивалися. Проте вчора його наречена здалася чужою й не приваблювала так, як раніше. Роуен гадав це через втому, хвилювання та цю шатенку, що зараз мирно спала. Останнє йому визнавати не хотілося. Він мав з’ясувати хто ця дівчина, в яку перевтілилася Ебігейл.
Маг сів на ліжко і воно озвалося скрипом. Дівчина розплющила очі. Спочатку спокійно дивилася на нього й ледь усміхнулася. Потім, наче усвідомивши щось жахливе, скинулася й підтягнула ковдру до шиї:
— Вже ранок? Ми запізнюємося?
— Ні, у нас є час. Чому ти перевтілилася в іншу дівчину?
В очах Ебігейл з’явився переляк. Притискаючи ковдру до грудей, вона сіла й глянула у дзеркало. Знітившись, винувато опустила голову:
— Коли я сплю, то не контролюю перетворення. Ця дівчина, остання в кого я перевтілювалася. Мабуть, саме тому підсвідомість обрала її подобу.
Ебігейл швидко повернула собі звичний вигляд, руде волосся та обличчя вкрите веснянками. Роуен спохмурнів. Йому хотілося дивитися на шатенку, яка здавалася знайомою. Рився у пам’яті й намагався пригадати, де її бачив. Припускав, можливо вона адептка. Чоловік підозріло зіщулив очі:
— Ти точно її не знаєш?
— Ні, — Ебігейл перелякано похитала головою, — просто образ, який виринув зі спогадів.
Роуен підвівся та пішов до будуара. Швидко привівши себе до ладу, повернувся до спальні. Ебігейл стояла біля дзеркала та розчісувала волосся. За сніданком Клариса виявилася надто мовчазною. Дивилася на Роуена з-під лоба й демонстративно відверталася, коли помічала його увагу. Чоловік розумів, що їм необхідно поговорити. Закінчивши сніданок, він витер серветкою рота. Поставивши її на стіл, підвівся та простягнув руку Кларисі:
— Будьте ласкаві, супроводьте мене до оранжереї. Вчора я загубив запонку. Припускаю, вона там, — спіймавши обурення в очах майбутньої тещі, поспішно виправдався, — звісно, Ебігейл піде з нами, щоб не кидати тінь на вашу репутацію.

— Чудова ідея! Я теж допоможу у пошуках, — Торенс став на ноги й звернувся до Ебігейл, — дозволите вас супроводити?
Дівчина кивнула. Клариса підвелася й, навіть не глянувши на нареченого, мовчки схопила його за лікоть. Вони повільно йшли коридором. Роуен чув за своєю спиною дрібні кроки Ебігейл та Торенса. Не розумів, чому цей шмаркач вчепився в Ебігейл. Мабуть, вона на два — три роки старша за нього. Заспокоював себе тим, що це звичайна люб’язність. Торенс захопливо розповідав про шедеври образотворчого мистецтва, які прикрашали стіни будинку. Відсутність компліментів та непристойних натяків заспокоювали Роуена.
Зайшовши до оранжереї, одразу попрямував до софи. Сподівався Ебігейл залишиться біля дверей і дасть можливість усамітнитися з Кларисою. Дівчина, наче почула його бажання, знову заховалася за широкими листками регії. Роуен зупинився та винувато опустив голову:
— Пробач за мою поведінку. Вчора ти прийшла і я розгубився.
— А мені здалося, ти не зрадів появі розпусної дівчини у своїх покоях.
Роуен взяв її пальчики у свої долоні. Клариса їх не виривала й зовсім не зважала на таку вільність. Вперто дивилася у вікно, наче там відбувалося щось неймовірно цікаве. Роуен поклав руку на талію дівчини й пригорнув до себе.
— Ти не так зрозуміла. Я не вважаю тебе розпусною. Насправді я боявся, що не стримаюся перед твоєю вродою і дозволю собі зайве. Не був впевнений, що зміг би зупинитися у потрібну мить. Не хотів тебе лякати своїми непристойностями.
Клариса нарешті подивилася на нього. Чоловік підніс пальчики до вуст та закарбовував їх поцілунками. Сподівався вона повірить у цю брехню. Риси обличчя дівчини пом'якшали, проте образливий погляд та надуті губки нікуди не поділися:
— Ти казав зовсім не це. Поводився відсторонено та тікав від мене по всій кімнаті.
— Знаю, я винен. Але обіцяю виправитися. Забудьмо цей прикрий інцидент.
Роуен потягнувся до її губ та захопив у полон міцного поцілунку. Надіявся це зітре образу дівчини. Його не хвилювали можливі споглядання Торенса. Якось він спіймав їх за поцілунками. В обмін на купку монет, обіцяв нічого нікому не розповідати. Якщо буде потрібно, то маг готовий ще раз заплатити малому за його мовчання. Відірвавшись від вуст дівчини, з подивом усвідомив, що поцілунок не розпалив у ньому вогонь як зазвичай. Навіть слабкого вогника чи крихітної іскри. Звинувативши у всьому можливих свідків, сильніше притиснув наречену до себе:
— Ти зможеш мені пробачити?
— Ну…, — Клариса все ще ображено дула губки, — якщо ми одружуємося, то я змушена тобі пробачити, інакше весілля не буде. Святкування заплановане, а моя сукня майже готова, шкода, якщо її ніхто не побачить.
— Побачать, впевнений, ти будеш найпрекраснішою нареченою.
Дівчина широко посміхнулася. Проте її посмішка не дарувала тепло, а сковувала кригою. Роуен почувався спустошеним. Душу ніби шкребли гострими кігтями, а на шиї затужився зашморг. Чоловік не розумів причини такого стану. Голос Торенса відірвав від тужливих думок:
— Знайшли запонку, лорде Конігстон?
— Ні, напевно посіяв я її не тут. Грець з нею. На жаль, нам потрібно повертатися до академії. Попереду довга дорога.
Чоловік смикнувся, проте Клариса міцно схопилася за його руку:
— Сподіваюся ви пам’ятаєте про бал у королівському палаці. Ми маємо прибути туди разом.
— Звісно, одразу після практики я приїду до вас і ми відправимося до столиці.
Роуен надіявся, що до того часу стане вільним від Ебігейл та поверне собі магію. Скупо попрощавшись, маг сів у карету. До академії їхали майже мовчки. Чоловік не хотів обговорювати своє особисте життя чи якось виправдовуватися перед дівчиною. Її докірливий погляд свідчив, що вона стала свідком їхнього поцілунку. Наближаючись до академії, Роуен вирішив повідомити їй нові факти:
— Я повинен їхати з адептами, оскільки відповідаю за їхнє життя. Піщаники дуже небезпечні. Зазвичай бойового закляття вистачає, щоб з ними впоратися, хоча трапляються й сильніші піщаники. Тоді доводиться застосувати серйознішу магію. Гадаю, у разі загрози, того закляття, якому ти навчилася на занятті, вистачить.
— Навіщо ви мені це кажете? Я не бойовий маг, — в очах дівчини промайнув страх, — я навіть не впевнена, що пам’ятаю те сплетіння.
— Тепер бойовий. У тебе моя сила і якщо на нас нападе піщаник, то тільки ти зможеш з ним впоратися. Хіба що якимось дивом магія до мене повернеться. Тоді, тобі взагалі не доведеться наражатися на небезпеку. Все до чого торкаються піщаники, перетворюється на пісок.
Дівчина мимоволі втиснулася у спинку. Роуен бачив, їй страшно. Хотілося налякати Ебігейл ще більше та нарешті з’ясувати, чи викрадення його сили справді випадковість. Він злегка нахилився вперед й поклав лікті на коліна:
— Тільки уяви, підкрадеться до тебе піщаник, схопить за ногу і все, вона розсиплеться на пісок. Схопить за другу, — чоловік навмисно шарпнув її коліно й дівчина затремтіла, — і другої немає. Це не місце для тендітних леді.
— Навіщо туди адептів на практику возити?
— Це останній курс. Багато хто з них залишиться працювати у замку. Вони мають бути готові. Якби до мене повернулася магія, то тобі не довелося б їхати туди.