Розмова 7

Господи, у цій порожній кімнаті тиша звучить так гучно, що неможливо заснути.

Сумки стоять біля дверей, як мовчазні свідки моєї поразки. Сон не приходить уже котру ніч поспіль. Я пролежала кілька годин, дивилася на стелю, де пересувалися тіні від рідкісних машин за вікном, і думки знову потягнулися назад. У те нескінченне коло шукання своєї провини.

Де ж я так нагрішила, Господи? Чи не тоді, коли вступила до університету?

Я ж пам’ятаю той дикий, тваринний страх перед вступними іспитами. Я знала: якщо не пройду на державне — вищої освіти в мене не буде. Батько пропивав усе до копійки, мама рахувала копійки на хліб, і платити за моє навчання не мав хто. Я зубрила підручники до засліплення в очах, не бачила дня й ночі — і вступила. Самá, без грошей і зв'язків.

А далі почалася боротьба за виживання. Мені божевільно потрібна була стипендія — мої власні, чесно зароблені гроші, аби не просити в батьків і мати бодай на проїзд та шматок хліба.

Я вставала о четвертій чи п’ятій ранку. Поки всі спали, сиділа над конспектами, вчила кожну латинську букву, кожен термін, кожну формулу. Я зубрила все до останньої коми, аби тільки мати найвищі бали.

І поруч була вона. Моя одногрупниця, яку я щиро вважала подругою.

Ми разом ходили на пари, ділилися конспектами, чаювали в гуртожитку. Але вона бачила в мені не подругу, а єдину перешкоду — конкурентку, яка стояла між нею та стипендіальним рейтингом.

Вона придумала підлий, отруйний план, як позбутися мене. І вдарила в найвразливіший момент — прямо під кінець семестру, перед самою сесією, коли вже немає часу й шансів щось виправити чи виправдатися.

Через свою знайому, яка мала близькі стосунки з одним із наших найсуворіших викладачів, вона пустила чутку. Передала йому отруйну брехню: нібито я поза очима знущаюся з нього, обговорюю його особисте життя, сміюся з його викладання та поливаю брудом серед студентів.

Викладач, людина горда й принципова, спалахнув від образи.

На іспиті він навіть не слухав моїх відповідей. Я знала матеріал ідеально — я ж зубрила його тижнями! Але він зрізав мене на першому ж додатковому питанні, дивився з такою лютою зневагою й поставив бал, який миттєво викинув мене зі стипендіального списку.

Я злетіла зі стипендії. Злетіла просто через чиюсь помсту, через чужу заздрість і вигадану брехню.

Пам'ятаю, як вийшла з аудиторії й сиділа на сходах корпусу, ковтаючи сльози. А моя «подруга» проходила повз, ховаючи задоволену посмішку, бо її ім'я в рейтингу тепер опинилося на моєму місці.

Я знову працювала понад сили, була чесною, віддавала всі ресурси — і знову мене розтоптали просто за те, що я намагалася вижити.

Чому, Господи? Чому кожного разу, коли я чесно й важко будую свій шлях, хтось поруч обертає моє старання проти мене?

Думки в моїй голові міняли одна одну, мов кадри в старому кінопроекторі...

Одна болюча спогад мінялася іншою, ще болючішою. Здавалося, моє минуле вишикувалося в шеренгу, аби остаточно довести мені: я ніколи й ні для кого не була важливою сама по собі. Для всіх я була лише ресурсом, зручним тлом або об'єктом для заздрощів.

Я згадала свої перші серйозні стосунки. Коли в моєму житті з'явився чоловік, до якого в мене виникли справжні, глибокі почуття, я вперше за довгі роки відчула, що маю право на ковток щастя. На власне життя, на теплі вечори, на турботу.

Але й тут мені не пробачили.

У мене була ще одна одногрупниця, яку я щиро вважала близькою подругою. Ми ділили стільки всього за роки навчання! Вона звикла, що я завжди поруч: готова вислухати її нескінченні скарги, підставити плече, зробити за неї завдання чи прибігти за першим покликом. Вона звикла володіти моїм часом і моєю увагою.

Та коли в мене з'явився він, і я стала більше часу приділяти своїм стосункам, у ній спалахнула дика, хвороблива ревність.

Замість того, щоб порадіти за мене, вона сприйняла це як особисту зраду. Вона не могла вибачити мені, що я більше не належу їй повністю, що в моєму житті з'явилося щось важливіше за її примхи.

І почалися козні. Тихо, отруйно, з-під тишка.

Вона почала плести сіті навколо моїх стосунків. Натякала моєму чоловікові на якісь мої «вигадані» симпатії до інших, «випадково» обмовлялася про речі, яких ніколи не було, намагалася посіяти між нами недовіру й сумніви. Мені ж поза очима розказувала, що він мені не пара, що він мене використовує, а при кожній нагоді намагалася розіграти перед ним флірт, аби просто довести собі: вона може відняти в мене й це.

Вона робила все, щоб отруїти моє крихке щастя просто через те, що я дозволила собі жити власним життям, а не бути її безкоштовною тінню.

Ті стосунки невдовзі розпалися — не лише через її підступність, а й тому, що я вже тоді була зламана й отруєна цими постійними підозрами та тиском.

І зараз, сидячи серед складених сумок, я питаю себе: за що, Господи? Чому навіть тоді, коли я просто хотіла любити й бути коханою, поруч обов'язково знаходився хтось, хто намагався це розтоптати? За що людям так заважає моє спокійне щастя?

Господи, а найстрашніше знаєш що? Той чоловік... він був моїм єдиним справжнім, великим коханням. Першим і останнім по цей день.

Коли я згадую його, у грудях досі запекається стара, глибока рана, яка так і не затягнулася.

Наші стосунки з самого початку ніби стояти кісткою в горлі в усього світу. Вони заважали всім: моїй мамі, яка постійно бурчала, його матері, яка вважала мене «недостатньо хорошою», моїм подругам, які заздрили й плели козні. Але мені було байдуже. Я любила його так сліпо, так беззастережно, що готова була пройти крізь вогонь і воду.

І я пройшла.

Заради чесності, Господи... у його житті практично не було злетів. Це була нескінченна смуга падінь, невдач і моєї боротьби за нього. Але я була поруч щохвилини.

Коли він тяжко захворів, а його родина лише бідкалася, саме я тягнула його на собі: купувала дорогі ліки, платила лікарям із власних важко зароблених грошей, виходжувала його й ночами сиділа біля його ліжка.