Розмова 6

Господи, сьогодні смерть ходила за мною по п’ятах, і я вперше виразно відчула її холодний подих.

Повернення на квартиру після зустрічі з хрещеною перетворилося на справжнє жахіття. Дзвінки на телефон не припинялися ні на хвилину — телефон дрижав у сумці як скажений, висвічуючи все нові й нові невідомі номери.

Але найстрашніше чекало попереду. Поки я їхала містом у своїй старенькій машині, за мною причепилося якесь підозріле темно-сіре авто з темним тонуванням. Вночі воно йшло за мною крок у крок. Водій навіть не намагався ховатися — навпаки, кілька разів він демонстративно підрізав мене на дорозі, притискаючи мою стареньку автівку до узбіччя й змушуючи гальмувати так, що гума верещала на асфальті.

Серце вискакувало з грудей, руки на кермі були липкими від поту. Я розуміла: якщо я зупинюся — це кінець. Тільки дивом, завдяки знайомим вузьким вуличкам і дворам, я змогла вивернути, заплутати сліди й якось відірватися від цієї гонитви.

Я втекла. Але страх оселився всередині, мов паразитична істота.

Єдиний плюс у цьому божевіллі — від сьогодні я не мушу ходити на роботу. У мене якраз за графіком почалася двотижнева відпустка, заяву на яку я написала ще напередодні. Принаймні мені не доведеться соромитися перед колегами, ховати очі від Аліни та тремтіти від кожного шелесту в офісі. Ці два тижні — мій єдиний тайм-аут, щоб просто не збожеволіти.

Я повернулася додому, зачинила двері й просто впала на підлогу. На холодну, голу землю моєї орендованої квартири. Сиджу тут, обхопивши коліна руками, і знову шукаю відповідь у Твоїй мовчанці.

Скажи мені, Господи, чи не тоді я накликала на себе Твій гнів? Чи не тоді провинила перед Тобою, коли в школі з мене знущалися за те, чого я ніколи не робила?

Я згадала свою вчительку. Вона щиро, люто ненавиділа мене. Лише через те, що колись мала якийсь давній натягнутий конфлікт із моєю мамою. Вона вирішила помститися дорослій жінці через дитину.

Одного дня після уроків вона навмисно затримала моїх однокласників. Зібрала їх у кабінеті й почала розповсюджувати отруйну брехню: нібито я підставляю їх перед іншими вчителями, бігаю в учительську, здаю тих, хто списує, і «стукаю» на кожного.

Звісно, нічого подібного не було! Я завжди мовчала, була тихішою за воду й нижчою за траву. Але діти повірили дорослій авторитетній жінці.

Наступного дня для мене почалося справжнє пекло.

Вранці я зайшла до класу — і мої речі вже летіли у смітник. Моєю спортивною формою, яку мама так старанно прала й прасувала, цілий день витирали шкільну дошку. Мені на перервах перевертали парту, викидали підручники з рюкзака, штовхали в коридорах і супроводжували кожен мій крок зневажливим шипінням.

Я була абсолютно, повністю ні в чому не винна. Я стояла посеред того кабінету, збирала з підлоги свої зошити й котала гіркі, дитячі сльози, не розуміючи, за що світ так жорстоко карає мене за чужу брехню.

І ось сьогодні я знову сиджу на підлозі. Знову ні в чому не винна. Знову розплачуюся за чужі борги, чужу жорстокість і чужу брехню.

Чому, Господи? Чому ця сцена з дитинства знову й знову повторюється у моєму дорослому житті, тільки замість розлючених однокласників тепер колектори, а замість вчительки — мій власний брат?

Господи, старі страхи нікуди не зникають. Вони просто чекають у темній шафі, поки згасне світло.

Сьогодні я почала збирати речі. Кімната повільно порожніє, перетворюючись на чужий, неживий простір з обдертими коробками та сумками на підлозі. Збирати життя у валізи — це завжди боляче, але збирати його, коли тікаєш у власне минуле, болить подвійно.

Я відкрила нижню шухляду комода й завмерла.

Там акуратними стопками лежали нові речі. Кілька пакувань нових шкарпеток, які я навіть не розпакувала, комплекти якісної білизни, додаткові тюбики крему, якісь дрібні побутові дрібнички, пачки чаю... Ціла купа всього, купленого «про запас».

Я дивилася на ці абсолютно нові шкарпетки із заводськими етикетками, і в горлі встав важкий, гіркий ком.

Я ж купувала все це не тому, що мені реально бракувало речей. Я купувала це з якась дикою, несвідомою жадібністю щоразу, коли отримувала зарплату. Бо десь глибоко всередині, під свідомістю дорослої працюючої жінки, досі жила та злякана дівчинка з бідного дитинства.

Дівчинка, у якої були єдині затаскані шкарпетки з зашитими п'ятками. Дівчинка, яка соромилася роззутися у гостях і ховала запрану білизну, бо мама не мала грошей на нову.

Коли я почала заробляти сама, на двох роботах, працюючи до біликів в очах, я скуповувала ці дрібниці пачками. Мені здавалося, що якщо в мене буде цей «запас», якщо шафа буде повна — я у безпеці. Це була моя особиста, наївна зашита від бідності. Внутрішній голод, який ніяк не міг наїстися.

Я божевільно, до паніки боялася, що настане день, коли грошей знову не буде взагалі. Що я знову опинюся в тому сірому, холодному дитинстві, де треба рахувати кожну копійку на хліб і соромитися дірявих речей.

І ось цей день настав.

Ті страхи, від яких я так старанно відкуповувалася роками, купуючи зайві пачки шкарпеток і складаючи їх у шухляди, наздогнали мене. Коло закрилося. Грошей справді більше немає. Я віддала все за чужі борги й тепер складаю цей свій купований «запас» у сумку, щоб їхати туди, звідки так відчайдушно тікала.

Виявляється, можна оточити себе сотнями нових речей, але якщо всередині тебе живе дитина з бідного й розбитого дому, ти все одно залишаєшся беззахисною.

Підкажи мені, Господи... як навчитися не боятися завтрашнього дня, якщо він уже приніс усе те, чого я так сильно боялася?