Розмова 5

Господи, коли перед очима постає реальна загроза життю, гордість помирає першою.

Я сиділа на підлозі серед розкиданих речей і чітко усвідомлювала: часу більше немає. Ті люди з тіньових контор не будуть чекати. Якщо я не знайду грошей якнайшвидше, мене просто одного дня знайдуть десь у посадці чи на пустирі за містом. І ніхто навіть не розслідуватиме це, бо офіційно цих контор не існує.

Орендувати квартиру я більше не маю за що — усі заощадження пішли, а платити за наступний місяць нічим. У мене є лише моя старенька машина, яку я важко й довго купувала кілька років тому, відкладаючи з кожної зарплати. Це єдине майно, яке в мене лишилося.

Виходить, єдиний шлях — це вернутися до батьківської хати. До тих самих криків, п'яного батька й маминих докорів. Сама думка про це викликала в мене нудоту.

Але перед тим, як зробити цей крок у безодню, у мене спалахнула остання, крихітна надія.

Хрещена.

Моя хрещена мама завжди жила в іншому світі. Її батько колись мав велике, успішне підприємство й залишив їй із сестрами величезний спадок. Вона не працювала жодного дня у своєму житті, жила в своє задоволення, їздила на відпочинок і купувала дорогі речі. Для неї гроші ніколи не були проблемою чи результатом важкої праці — вони просто завжди були.

Я вирішила піти до неї. Не попрошайкувати, ні! Я хотіла попросити в борг суму, яку заборгував Денис, аби негайно закрити ці страшні контори й врятувати своє життя. А далі — спокійно, без погроз і загрози розправи, віддавати ці гроші їй.

Я все прорахувала, Господи. Я розуміла, що це величезна сума, тому підготувала чіткий, чесний план:

— Я пропонувала оформити все офіційно через нотаріуса, із розпискою та договором. — Я була готова віддати під заставу свою єдину машину, вартість якої покривала принаймні половину всього боргу. — Я працюю на двох роботах, не маю шкідливих звичок і за рік жорсткої економії змогла б віддати їй усе до останньої копійки.

Я йшла до неї, тремтячи від хвилювання, але з надією, що рідна людина, яка бачила, як я росла, зрозуміє мою безвихідь. Я йшла просити не про подарунок, а про рятівне коло, за яке я готова була працювати день і ніч.

Господи, як же боляче знову сподіватися на диво, коли всі двері навколо вже зачинені...

Господи, як же легко бути мудрим і спокійним, коли в тебе ніколи не боліли кістки від чужого страху.

Зустріч із хрещеною остаточно добила в мені залишки віри в людське співчуття.

Вона під’їхала на новенькому, блискучому авто — розкішному, як із обкладинки журналу. Заведена, усміхнена, у дорогому спортивному костюмі, вона одразу дала зрозуміти, що в неї обмаль часу, бо вона поспішає на пілатес. Для неї цей день був звичайним: тренування, салон, кава, легкі турботи затишного життя.

Ми сіли на літньому майданчику. Я, тремтячи від пережитого жаху, трепетно розклала перед нею свій план. Розповіла про нотаріуса, про заставу машини, про свої дві роботи, про те, що віддам усе до копійки за рік. Я дивлячись їй в очі, благала просто про шанс вижити.

А вона слухала мене лише наполовину. Гортала щось у телефоні, поправляла зачіску й дивилася на мене з тією легкою, зверхньою жалістю, з якою дивляться на дивакуватих жебраків.

— Таню, ну ти що, які контори? — відмахнулася вона з легким смішком, наче я розповідала їй дівочі плітки. — А що вони тобі зроблять, якщо в тебе все одно немає що взяти? Покричать та й відчепляться. Ти просто звернулася б у безкоштовну юридичну консультацію, хай розбереться закон!

Мої слова про те, що я вже була у юристів, що це тіньовики поза законом, які стукають у двері й погрожують розправою, просто пролетіли повз її вуха. Вона не хотіла цього чути. Для людини, яка жодного дня не працювала й ніколи не бачила колекторів, світ ділився на «пілатес» і «чиїсь вигадані глупості».

— Я не хочу влазити в борги вашої родини, — підсумувала вона, вирівнюючи спину й беручи до рук брендову сумочку. — У вас там вічно якісь скандали, батько, Денис... Ти ж дівчина розумна, Таню. Ти щось обов’язково вигадаєш!

Вона дістала з гаманця кілька купюр і простягнула мені. П’ятсот доларів.

Вона кинула мені ці п’ятсот доларів, як подачку, як чайові, щоб просто відкупитися від мого болю й почуття провини. «На, тримай і не псуй мені настрій своїми катастрофами».

— Тримай, це тобі від мене як допомога. Все, цілую, бо я вже запізнююся на тренування!

І вона побігла. Легко, граційно, на своїх підборах, лишаючи за собою шлейф дорогих парфумів і повну, випалену порожнечу в моєму серці.

Я залишилася сидіти з тими п’ятьмастами доларами в занімілих пальцях. Цих грошей не вистачить навіть на малу частку боргів. Вона дала мені копійки порівняно зі своїми статками, відмахнулася й пішла думати про гнучкість свого тіла на пілатесі, поки моє життя розсипалося на порох.

Господи, чому ті, хто має найбільше, найменше здатні простягнути руку? Чому люди з ситим життям щиро вірять, що голодний сам винен у тому, що йому немає чого їсти?

Цей день поставив остаточну крапку. Надії більше немає. Завтра я складаю речі у свою стареньку машину й повертаюся туди, звідки так відчайдушно тікала — до батьківської хати. До п'яного батьківського крику й маминих докорів.

Коло замкнулося, Господи. Усі бояться пекла, а воно тут - на землі...