Розмова 3

Господи, я сподівалася, що хоча б мама буде на моєму боці.

Я все-таки ввімкнула телефон. Екран вибухнув десятками пропущених дзвінків і повідомлень, але серед номерів колекторів я побачила її — Мама. Серце здригнулося від надії. Я дурна, правда? Я досі, у свої тридцять років, сподівалася, що мама подзвонить, аби спитати: «Доню, як ти? Тебе не ображають? Ти спала?»

Але вона подзвонила не за цим.

— «Таня, ти чому поза зоною?!» — її голос у слухавці тремтів не від турботи про мене, а від паніки за Дениса. — «Ти знаєш, що робиться?! До нас приходили якісь люди! Вони погрожували! Денис плаче, він ховається, батько знову зірвався й кричить... Таня, треба щось робити!»

Я слухала її квапливий, задиханий шепіт і відчувала, як всередині мене все охолоне.

— «Мамо, ти знаєш, що Денис набравав боргів на сотні тисяч? Позначив мене гарантом без мого відома?» — спробувала я сказати хоч слово.

Але мама мене навіть не слухала. Вона взагалі мене не чула.

— «Таня, ну він же дурний ще! Він обпікся! Він молодий, не розрахував! Ти ж старша, ти ж розумна, у тебе є робота, є якісь відкладені гроші. Зніми з картки, віддай їм бодай частину, аби вони відчепилися! Ти ж не залишиш рідного брата в біді? Якщо з ним щось станеться, я цього не переживу!»

«Якщо з ним щось станеться, я не переживу...»

Ці слова вдарили мене гірше за кулак. А якщо щось станеться зі мною, мамо? Якщо я зламаюся, якщо в мене зупиниться серце від цього постійного страху й тиску — ти це переживеш? Чи ти просто засмутишся, що більше немає кому платити за боргами вашого улюбленого сина?

Я намагалася сказати, що в мене немає таких грошей, що це його борги і він має сам відповідати за свої вчинки. А у відповідь почула те, що болить найдужче:

— «Якою ж ти черствою стала, Таню... Ми ж тебе виростили, ми все для тебе робили, а ти шкодуєш папірців для рідної крові? На кого ти перетворилася?»

Вона кинула слухавку. І цей короткий гудок у телефоні звучав як вирок.

Господи, за що? Чому в нашій сім'ї любов вимірюється тим, скільки ти готовий віддати й скільки знущань здатен витерпіти? Чому, коли Денис робить дурниці — винна я, бо «не допомогла»? Чому батько п'є і нищить хату — а винна знову я, бо «не так сказала» або «не дала грошей»?

Я сиджу й дивлюся на зачинені двері кімнати. Мама зробила свій вибір. Вона вибрала сина, який тягне її на дно, і батька-алкоголіка. А мене просто використали як щит, який підставляють під удари, поки самі ховаються за моєю спиною.

Скажи мені, Господи, як зріктися ролі «рятівниці» і не згоріти від провини, яку на мене так уміло навісили найрідніші?

Господи, ти коли-небудь відчував сором, від якого хочеться провалитися крізь землю? Такий пекучий, що щоки горять вогнем, а в горлі стає сухо, як у пустелі?

Сьогодні цей сором наздогнав мене на роботі.

Я йшла в офіс із ватяними ногами й головним болем. Думала, що зможу сховатися в роботі, заритися в звіти й таблиці, аби бодай на кілька годин забути про мамин дзвінок, про Денисові борги й про батьківський крик, який досі лунав у мене в вухах. Але від реальності не втечеш.

Я забула вимкнути звук на телефоні. І коли сиділа за своїм столом, намагаючись зосередитися на моніторі, екран знову вибухнув. Дзвінок. Потім ще один. Я скидала їх, але вони дзвонили з нових і нових номерів. А потім надійшло повідомлення — гучне, з коротким різким звуком. І в тиші кабінету чітко розітнулося автоматичне зачитування сповіщення голосом із динаміка. Або, можливо, я просто в гарячці випадково натиснула на гучний зв'язок, коли тремтячими пальцями намагалася вимкнути звук.

«Максимчук Тетяна Володимирівна! Щодо заборгованості Максимчука Дениса... Ви є гарантом... Терміново зв'яжіться з кредитором для уникнення опису майна...»

Слова капали в тишу кабінету, як отрута. Металевий, погрозливий голос колектора пролунав на весь простір.

Я завмерла, не сміючи підняти очей. Бо поруч, за сусіднім столом, сиділа Аліна.

Аліна — це окрема історія нашого офісу. Вона пів року тому отримала від якогось далекого дядька з-за кордону спадщину. Не якісь там копійки, а сімнадцять мільйонів гривень. Сімнадцять мільйонів! Вона могла б давно звільнитися, але ходила на роботу «для душі», купувала брендівки, пила якісь дорогі матча-лате й із легким сумом розповідала всім про свої «важкі світські будні».

І ось ця Аліна чує, як мені дзвонять за борги.

Серце впало кудись у п'яти. Мені стало так дико, нестерпно соромно! Я ж завжди була в офісі ідеальною — охайною, виконавчою, відповідальною. А тепер... тепер на мене дивляться як на якусь злісну боржницю, яка набралася кредитів і ховається від виплат.

— Таню? — Аліна вигнула доглянуту брову, повільно відпиваючи свій напій. У її очах спалахнула така суміш зверхньої цікавості й гидливості, що мені захотілося вмерти прямо на місці. — Тобі що, колектори дзвонять? Ти що, набралася кредитів?

Я відчула, як липкий піт вкриває спину. Я просто не могла дозволити їй думати, що це я — безнадійна невдаха, яка набрала мікрозаймів на дурниці. Мені довелося придушити гордість і почати виправдовуватися.

— Ні! Це не мої кредити, Аліно... — зашепотіла я, відчуваючи, як тремтить голос. — Це брат. Мій молодший брат... Він набрав боргів, а мій номер вказав як гаранта. Я навіть не знала про це, чесно. Я нічого не винна...

Я пояснювала це, щоб просто зберегти залишки гідності. Щоб вона не думала про мене казна-що! Я не просила співчуття, не чекала розпитувань, і вже тим більше... Господи, у мене й на думці не було щось у неї просити!

Але знаєш, що зробила Аліна?

Вона навіть не дослухала. Злегка відсахнулася, наче я була заразною, награно-зітхнула й опустила очі, виставивши долоні вперед, ніби захищаючись від мене:

— Ой, Таню, це жахливо, звісно.. Але ти ж знаєш, я тобі нічим не допоможу. У мене всі ті гроші зі спадщини... вони на строкових депозитах у банку! Під відсотками! Я не можу зняти ні копійки до кінця року, там такі штрафи будуть, ти що! Тож навіть не розраховуй, у мене вільних грошей немає.