Погоня

Він біг завжди: від конфліктів, від жінок, від усього чужого, що не вписувалося в його картину світу і, як наслідок, було ворожим йому самому. Але саме зараз він біг інакше: від людини. І ця людина не була вигаданою, гіпотетичною чи ефемерною — це був Волков, колишній колега по НДІ та сусід по гуртожитку.

Продзеленчав трамвай, він спіткнувся, зупинився й озирнувся. Цього разу за ним не гналися, та де там! За ним ніколи не гналися ось так, уздовж порожніх провулків, під шум вітру та рипіння старих ліхтарів — до слова, увімкнених сьогодні занадто рано.

Ні, Волков гнався інакше, зарубуючи на корені його ідеї, підсікаючи можливі понаднормові та підвищення, а головне: виключаючи його з колективу. З чаювання у Лєночки та Людочки, з чоловічих перекурів на маршах технічних сходів… Так «зрекалися» у давнину отроків, не даючи їм права голосу: не доріс.

Тоді він пішов із НДІ, як завжди йшов звідсюди, де не міг впоратися із ситуацією. Якщо не виходить, значить треба відкласти задачу вбік, — не моя, — піти й зачинити за собою двері. Зазвичай це спрацьовувало, але цього разу не допомогло: Волкова перевели туди ж.

Нічого не вдієш, економіка планова, батьківщина — одна, завдання — спільні. І знову — Лєночки та Людочки, курилка, гуртожиток, новосілля та весілля, і самотність, цілковита самотність, бо все це без нього — «вибач, якось іншим разом, старий». Тільки одного разу мила дівчина Лєночка, чи то Людочка, він не запам’ятав, сказала йому мимохідь щось про те, що, почавши тікати одного разу, тікаєш зазвичай завжди. На той час він уже подав заяву. Батько написав, що у зв’язківців звільнилося місце. Залізниця, вагони, рейки... Він не тямив у рейках нічого, зате розумівся на опорі матеріалів, а ще його влаштовувало, що посада не передбачала колективу: вагон-лабораторія, один напарник і нескінченне залізничне полотно. Йому був потрібен відпочинок від відчуття погоні.

Вдалося, але відпочивав він недовго. В одній із перерв між відрядженнями він зазирнув у відділ кадрів. Молода табельниця, яка ще нещодавно кокетливо опускала очі при його появі, відвернулася і помчала на виклик із селектора: «Занесіть мені документи нового співробітника Волкова».

Заяву він написав одразу, прямо там. Навіщо чекати, коли тебе знову почнуть уникати? Та й відрядження — не найкраще з рішень, мама майже не встає, батькові самому по господарству важко. Йдучи з відділу кадрів, він уперше спалахнув: ударив по столу кулаком, розкидав папери й штовхнув ногою стілець. Добре, що цього ніхто не бачив. Він не вважав себе інтелігентом, але сім'я і школа вчили поводитися інакше.

— Римма Олександрівна чудовий психотерапевт, — казала ввечері мама, переконуючи його в тому, що він перебільшує і неправильно розуміє, хіба мало у світі Волкових. Він пам'ятав Римму Олександрівну, вона курила мундштук і читала вголос Мандельштама: «мы живём под собою не чуя страны»… Можливо.

— Я домовлюся в Політеху, — запропонував тато, — у них серед лаборантів завжди плинність кадрів. Гроші там мізерні, сам знаєш, зате зможеш за старою пам'яттю допомогти з дисертаціями здобувачам ступенів. — Мама відвернулася, їй завжди було гидко від подібного.

Він не став сперечатися, йому бракувало віри в те, що Волков не знайде його і там. Почавши тікати, тікаєш завжди? Случне твердження, а точніше, ти просто входиш у стан бігуна: вирівнюєш крок, нормалізуєш дихання… і довго ти так протримаєшся?

— Гарна ідея, — погодився він із батьком і вирушив у дитячу, що анітрохи не змінилася за роки його відсутності. Тато тоді пропонував поклопотатися, але мама сказала, що розподіл у столицю — це шанс. І уточнила про Третьяковку та Большой. Усе правильно. А ще там знайшлася Таганка і Висоцький, дівчата і спирт. До того ж він непогано грав на гітарі, що до появи Волкова забезпечувало йому чимале коло «друзів» у їхній малосімейці.

— Сину, тебе до телефону!

— Хто?

— Колега.

Жодним колегам свого номера він не давав, тому, підхопивши з полиці слухавку, не став розмінюватися на «алло».

— Мені нема куди більше бігти. Ти загнав мене в кут, Волков. Чого ти хочеш?! Якого біса тобі від мене треба?!

Але в слухавці мовчали. Лінія була мертвою. Як бувала мертвою щоразу, коли розмовляли сусіди на блокіраторі. Він подмухав у трубку, притопив пальцем кнопку відбою, але лінія так і не ожила. Тоді він накинув плащ і прокричав батькам:

— Я пройдуся.

— До вечері повернешся? — перепитала мама, вона завжди питала дуже обережно, щоб не тиснути й не обмежувати.

— Маю бути.

— Тоді візьми котлет у кулінарії, — батько підійшов і сунув йому в руку два зім'яті рублі. Ясно, мама сьогодні до плити не стане. — Ти б підстригся, сину, он які патли, як у маргінала.

Він усміхнувся: — Зробимо, — і переступив поріг. Бігти! Швидше! Щоб розгубити на бігу відчуття загнаності. Може, відключити вдома телефон? Батьки не помітять — звикли, що лінія зайнята.

Знову продзеленчав трамвай, і він знову спіткнувся. Провулок за спиною був порожнім, але відчуття погляду між лопатками нікуди не зникло.

Коли він перейшов дорогу і пірнув під низькі балкони Приморської, було ще зовсім видно, і бігти нікуди не хотілося. Хотілося роззирнутися, пошукати в натовпі старих знайомих.

— Ба! — ззаду на плече впевнено опустилася рука: — Які люди! Зайцев! Яким долями?

Щоб упізнати цей голос, йому не треба було обертатися. Він просто побіг. Спочатку нешвидко, ніби підтюпцем, думаючи про нормалізацію дихання і про ритм. Але коли ззаду здивовано запитали «Ти чого?!» і додали «Ну, заєць, постривай!», він побіг так швидко, як дозволяли перехожі з сумками та візками. Тротуар несподівано виявився вузьким, люди перестали бути усміхненими, у голові утворилася дивна порожнеча, заповнена стукотом серця. Жодного раціонального пояснення цьому бігу не було, просто хотілося піти нарешті від цієї ситуації раз і назавжди.

— Юначе! — обурилася літня жінка, зачеплена полою його плаща, але він не вибачився, він навіть не почув, бо давно вже оминав точнісінько таких самих, але інших жінок і чоловіків, що висипали з тролейбуса на зупинці. Хто ці люди? Чому вони могли благополучно зникати з його життя в нікуди? А Волков не міг.