Есей 4. Довіра.

Ця тиша - зерня, що запало в ґрунт.

Це батьківське місце, у якому ти перетворюєшся на нього -  на місце й батька воднораз.

У снах я часто повертаюся додому. Мені видалося, що я потай потрапив до нас, що я ґвалтовно заволодів усім - будинком, нашим подвір'ям, потрісканими стеблами виноградних лоз, купами хмизу зі спиляних горіхів, які ми садили, біля яких ми постійно громадили листя. Я заволодів твоїм одягом і місцем на дивані. Я забрав навіть твої слова й порожнечу зачинених і необжитих ніким кімнат. І нащо одній людині такий великий дім? Недарма ти зачиняєш усюди двері й спиш тепер тільки у вітальні на розкладеній канапі. Я вкрав твою зовнішність - високе опукле чоло, надбрівні дуги, такі великі, що іноді здається немов над очима я ношу якийсь невеликий відрізок Карпатського гірського хребта. Я стаю тобою, особливо тепер, коли ми обоє вже давно не живемо у тому нашому спільному просторі пам'яті. Обоє змушені працювати на найпослідущих роботах, без прихистку, без не то рятунку, а й надії на нього. Чи наше взаємопроростання здатне звести нас до купи?.

Тату, що мчиш на своєму авті далеким та чужим містом, мчиш бездумно швидко, немов не вмієш відрізнити гри від дійсності, що зустрічаєш перед собою неосяжний огром чужинців, чи думаєш ти про нас із тобою? Чи розумієш, що я встиг за твоєї відсутності вирости самотужки? Чи знаєш, як часто я зазираю у Вайбер, знаходжу у контактах тебе й розглядаю світлини? 

Мені направду здається, що на тих жахливо капосних фотографіях, де ти опираєшся на краєчок муляжного каміна у своїх старих спортивках і заношеній футболці, все виглядало непорушним та непоборним для часу - наш дім, ви з мамою, наші відеоігри й кухонний столик для трьох осіб.

Я дістаю з шафи стару куртку мого тата. Гудзик на рукаві відпав давно, замість нього чорніє оберемок ниток. Ця куртка старша за мене й на ній проступає слідом наліт запраного бруду, дбайливо вичищених плям, вицвілих місць. 
Ми час від часу зустрічаємося з ним. Я обіцяю зателефонувати, наші розмови все більше нагадують ввічливі бесіди мало знайомих людей. Але татів запах той же, хоч яким би дешевим дезодорантом він не користувався, хоч який би освіжувач повітря не ставила мачуха в дім - запах його зморшкуватого й поцяткованого прищами обличчя, ріденької щетини, короткого й щоразу сивішого волосся зостається таким же. В його машині грає нова музика, їде він занадто повільно - вочевидь хоче поговорити, хоче наговоритися, хоче почути мене. З якою силою може зазвучати любов у питанні, любов змішана з сухим теплом автомобільного обігрівача, сухим теплом світла панелі приборів, жовтими сухоосвітленими ямами на дорозі, деревами вздовж дороги:
- Це тобі вистачить тої їжі, яку ти взяв на цілий тиждень?
- Нє, на дня чотири. Потом я беру якісь вареники або пільмєні заморожені. Ну чи хазяйка шось приготовить...суп там чи борщ.
Я прошу тебе зупинити біля повороту, але ти їдеш до самих воріт. Над бабусиним домом пролітає зграйка горобців. Я дивлюся на тебе, я дивлюся знічено й намагаюся вкласти у свій погляд ту любов, яку ношу постійно з собою - скидається, немов любов стає водою, що вливається до твоїх глибоко посаджених сірих очей, чорно-сірих очей. У салоні так темно і навігатор усе наполегливіше намагається пояснити тобі, що ти збився із прокладеного маршруту, що тобі не зовсім обов'язково було повертати у цю дрібну багнисту вуличку, щоб дістатися до Києва, до свого нового-старого життя, у якому, ніби нерозпарене листя трави у воді плавають наші з тобою рідкісні зустрічі. І прощання у салоні авто.