Есей 2.

Звук ударів молота по колесах вагонів бузковий - це дизельний чад, що пульсує різнобарв'ям курток та валіз. На вокзалі ще ніч, непомітно для себе та інших бреде самотня циганська сім'я із почекальні до почекальні. Діти без догляду дивляться на зелені літери й числа табла й колупаються в носі, дістаючи на кінчику пальця муруге і дощове небо. Надворі холодно й крутить живіт від голоду. А помаранчеві ґрона світел у вестибюлі, як в долоні набрані купки мандарин із того нашого свята, що уже ніколи не відбудеться. Не відбудеться ніколи - мама померла, ми з татом розбіглись на різно і нашого свята вже точно ніколи не буде. На кого опертися, якщо навіть батьки полишають людину самою?
  Це місто мовчить, хоч і сигналять таксівки біля узбіч і реактивно злітають тролеї та буси з зупинок, що напхані людьми, поруч притулився завішаний поліетиленовою шторою кіоск із інформацією для біженців, біля нього тупцюють, тримаючи обома руками перед себе заплічник дві жінки, одна має сильний нежить і безперестану втирає носа рукою, а інша, сплюнувши на землю, чухає лоба. В кіоску здається нікого, на столику стоїть електрочайник, поруч стілець і блакитні брошурки, розмоклі від вологої погоди. 
  Дороги навколо вокзалу свіжі і чорні, як забутий у печі хліб. Немає дерев, ні трави, де мала бути лука - тентовий намет, до якого нікому немає діла. На брукові дзвенять коліщата валіз, люди виходять і йдуть із дверей, дехто спиняється, щоб оглянути Двірцеву, а з ґанку крапле їм на голову та плечі. Дощ такий кволий, що сіра зграя бродячих собак, певно, встигне пробігти між крапель і калюж. Від смітника й до смітника.
  Сьогодні Різдво, так родиться Бог за столами піцерій та генделиків, яток із цигарками й крамничками, де за прилавком, спершись на лікоть чатує жінка в синьому фартушку із мереживними білими бережками. Сьогодні Різдво, і хто скаже, що це не Бог - жебрачка спить на трамвайній зупинці серед свого замотаного в целофан дому.