Глава 2

Я вже дійшла до офісу. Глянула на годинник.

— Твою ...... ж  ще й   і запізнилася. Гірше бути не може. - На ресепшені мене зустрічає привітна дівчина.

 — Добрий день, я на співбесіду. - промовляю я.

— Добрий день, наразі гендиректора немає на місці. Я вас відправлю до заступника. Почекайте я повідомлю про ваш прихід.

 —Добре. - я присіла на диван. В голові начебто  вже не паморочиться. Пам'ять  зрадницьки починає нагадувати про цього красивого маньяка.Його красиві особливості  лиця, його погляд, його дотик і нестерпний характер. Так стоп знайшла про кого думати. Викинь його з голови. Кручу головою в різні сторони, щоб стерти ці моменти з пам'яті. Сиджу і чекаю. Розглядаю людей, які проходять вулицею, метушаться, біжать на зустріч долі або заняті  серйозними справами. Помічаю машину, яка припарковується біля офісу. Червона. Начебто нічого незвичного, але чомусь вона здається мені знайомою. З машини виходить чоловік. Це ще хто такий ? Коли він наблизився до входу в офіс, я змогла більш детально його розглянути. ВІН? СЕРЙОЗНО. Двері відчинилися і чоловік підійшов до ресепшену.

— Доброго дня. Кристофер Форест.  - Кристофер значить.

— Недобрий. Де Едік? - зло мовив він.

—Він зараз підійде. До речі до вас тут прийшли на співбесіду. - сказала адміністраторка і показала в мою сторону.

 Твою мать та хто він, що вона  перед ним відчитується? Чоловік кидає свій погляд на мене, але я в той час ховаю обличчя за журналом.

— Потім. В мене немає часу. - сказав Крістофер і зайшов у ліфт.

Через хвилин 30 я помічаю як до мене підходить чоловік. Це напевно замгендиректора.

 — Доброго дня. Ви на співбесіду? - запитуєте синьоокий, підтягнутий блондин. А він красивий.        — Доброго дня. Так.

— Тоді пройдімо в мій кабінет. - і показує мені на ліфт.

 Я піднімаюся з дивану і крокую за ним. Коли ми опиняємося в його кабінеті, я присідаю на вільне крісло, а він напроти мене.

— Я Едуард Гаспринський. Мені 25 років. Працюю заступником гендиректора. Можна Ваші документи?

— А я  Азалія Новицька. Мені 22 роки. Ось. - говорю я і даю йому  резюме.

Він десь хвилин 10 з ним ознайомлюється.

—Я так розумію ти прийшла влаштуватися на асистентку? - сказав він зі здивуванням. Цікаво чому? — Так. - без роботи нікуди жити ж на щось треба.

—Скажіть невже цей  генеральний  настільки складна людина? Я чула, що ще жодна асистентка не змогла пропрацювати тут тиждень. 

— Всі  асистентки, які тут працювали до тебе, або не справлялися зі своїми обов'язками, або хотіли залізти до нього в ліжко.

— Серйозно? - здивовано скрикнула я. Хоча, я пам'ятаю, як біля мого тата стільки дівчат крутилося. Мама постійно їх проганяла. Якщо згадати, то було дуже багато випадків, що молоді  дівчата гналися за багатством моєї сім'ї. Але зараз не час про це думати.

— Ти ж я надіюсь туди не збираєшся? - запитує з іронією  Едуард. 

Я? Серйозно? В ліжко до гендира? Та ні. Ні за що.

— Я?  Звісно ні. Я сюди працювати прийшла. - він знущається з мене чи що?

Протягом деякого часу він піднімає свій погляд на мене і говорить.

— Вітаю. Вас прийнято на випробувальний термін. Ви можете преступати до роботи завтра зранку. - Ура. Радію. Нарешті змогла знайти роботу.

—Добре, дякую. До побачення. - радісно кажу я і вибігаю з кабінету. Спускаюся ліфтом на ресепшен і  зустрічаюся поглядом з привітною адміністраторкою.  Підходжу до неї.

— Привіт.  Я Азалія.  Із завтрашнього дня працюю у вас асистентом гендира. - говорю я і протягую їй руку.

— Я Лера. Приємно познайомитися. - промовляє вона і протягує руку у відповідь. 

—Дуже тобі співчуваю. - здивованим  і співчутливим голосом  говорить Лєра. Невже він такий страшний, що про нього всі так говорять.

— Чому?  Він настільки нестерпний? 

—Побачиш. - загадково говорить вона. - Завтра буде видно.  Надіюсь я впораюсь.

— Ну тоді до завтра. - кажу  я і виходжу з  офісу.