Погляд темряви

Світлана закінчила перегляд чергового фільму. Не стільки від утоми, скільки від нудьги вона подивилася на годинник. Він показував 23:00. Дівчина встала з ліжка і, узявши із собою улюблену піжаму, попрямувала в душ. На вихідних або канікулах вона б ніколи не стала готуватися до сну так рано. Але новий навчальний рік нещодавно розпочався. Пройшло тільки два тижні, а їй уже все набридло. Набридли уроки, набридли вчителі, навіть її однокласники також встигли помуляти очі. В це момент їй понад усе хотілося, щоби всі зникли хоча б на день. За цілий день абсолютно без нікого вона встигне прекрасно відпочити.

         З цими думками дівчина закінчила свої справи у ванній кімнаті. Вийшовши з душу, Світлана хотіла піти у свою кімнату, припасти щокою до подушки і якомога швидше заснути. Тож, не гаючи часу на зайві кроки до батьківської кімнати, вона прямо з коридору крикнула: «Мам, тат, на добраніч!» Не дочекавшись відповіді, дівчина все ж попрямувала до кімнати, щоб поспати хоч трохи довше.

Але сон все ніяк не приходив до неї: то один бік подушки занадто нагріється, то ковдра лежить не так, як потрібно, то поза не зручна. Іще було якесь дивне відчуття, ніби за нею хтось спостерігав із темного кутка її кімнати. Але воно було ледь уловиме, майже не відчутне, якщо не прислухатися до всіх клітин тіла разом. Їй здалось, що так вона пролежала не менше години. Світлана взяла телефон і подивилася на час: 00:30. Вона дійсно пролежала так цілу годину. Навіть найменший натяк на сон як рукою зняло коли вона зрозуміла: мамі декілька днів тому зробили операцію десь в черевній порожнині і через це вона дуже часто ходила в туалет. Навіть уночі не проходило й години, коли вона в черговий раз вставала з ліжка і йшла до ванної кімнати. За цю годину Світлана не почула жодного маминого виходу в туалет. Живуть вони в старій квартирі, побудованій, напевно, ще за Сталіна, тож усе, що відбувається в ній чути всюди.

         Разом з тим, що ніхто не відповів їй на побажання доброї ночі, це змусило дівчину піднятися з ліжка і попрямувати до кімнати батьків. Вона довго стояла під дверима, сумніваючись у тому, чи варто туди заходити. Можливо, це все їй просто так здалося. Але Світлана все ж набралася духу постукати у двері:

         ― Мамо, тату! Можна зайти? – запитала вона дещо настороженим голосом. З того боку дверей не прозвучало жодного слова. Це змусило дівчину ще більше насторожитися: тато працював поліцейським і спав надзвичайно чутко. Стук і голос Світлани точно змусили б його прокинутися.

         ― Я заходжу! – уже злякано прокричала вона і відчинила двері. На батьківському ліжку нікого не було. Зовсім. Це було просто порожнє заслане ліжко. Дівчина впала в ступор. Як це могло статися? Вона вечеряла з ними декілька годин тому, потім вона пішла у свою кімнату, вони у свою. З неї ніхто не виходив. Світлана прямо в піжамі побігла до вхідних дверей. Вони були відчинені, не зважаючи на те, що тато завжди їх зачиняє, як тільки приходить додому. «Невже вони могли кудись піти в такий час і нічого мені не сказати?» - думала дівчина. Вона взяла з кімнати телефон і набрала маму. Телефон був поза зоною. Те ж саме було і з телефоном тата. Найкращий варіант який Світлана змогла придумати в даній ситуації – піти до сусідки. У кімнатних капцях і піжамі вона вийшла у темний під’їзд. Лампочка в ньому горіла дуже рідко, адже проводка там була такого ж віку, як і дім, тож будь-яка нова лампочка не протримувалась тут більше тижня. Освітлюючи собі шлях телефоном, дівчина пройшла до сусідніх дверей. Дзвінка, по тій самі причині, тут уже давно не було, тож вона якомога сильніше постукала у двері і прокричала:

         ― Баб Тань, відчиніть! Це я – Свєта. Батьки десь зникли! – з іншого боку дверей ніби знаходилася труна: жодного звуку не було чутно з квартири сусідки. «Невже знову?!» - думала дівчина. Емоції переповнювали її, але домінував над усіма ними страх. Вона не розуміла, що відбувається навколо. Раптом, Світлана відчула те саме, що відчувала, коли намагалася заснути. Той дивний погляд, який наче стежив за нею із темних кутків. Але зараз це відчуття було набагато сильнішим. Воно змушувало армії мурашок пробігати її шкірою. Дівчина озиралась, освітлювала всі закутки ліхтариком телефону, але безуспішно. Навколо не було ні душі. Світлана відчинила двері сусідки, які також не були замкнені на жоден замок, і забігла в квартиру. Вона також була пуста. Не було ні баби Тані, ні її білого кота, який завжди був радий гостям. Дівчина почала плакати. Зарюмсана вона вийшла із сусідської квартири і зайшла ще в одну. Там все було так само. Не було абсолютно нікого, наче всі просто кудись зникли без ніякої на те причини. Світлана в паніці вибігла з будинку. На вулиці ситуація була не краща: не світилися вуличні ліхтарі, усі вікна були темні. Але повна тиша і темрява не могли зрівнятися із тим самим відчуттям. Воно нікуди не зникало, а навпаки – з часом лише посилювалося. Дівчина сіла на лавку біля будинку. Вона вже не бачила ніякого сенсу, та і просто не могла нічого зробити. Все, що їй лишалося робити, це чекати на те, що все от-от припиниться. Світлана вдивлялася в непроглядну темряву перед собою: телефон уже хвилин з п’ять як розрядився.

         Раптом, тьма перед дівчиною почала згущуватися. В десяти метрах від Світлани постало воно – те, що спостерігало за нею весь це час. Темніше самої темряви, воно і було темрявою. Це через нього немає ніде і нікого. Це воно виманило дівчину з будинку і лише воно знає для чого. Цей згусток темряви почав наближатися до Світлани. Неймовірний жах скував її тіло і не давав їй поворухнути жодною клітиною, жодним м’язом. Все, що вона змогла зробити – це закрити очі уже тоді, коли воно приблизилося майже впритул. Свєта відчула його дихання прямо перед своїм обличчям і втратила свідомість.