Глава 24

Він, Полл Дарк, сидів на кухні своєї квартири. У руках тримав недопиту й уже добряче охололу каву.

Усе, що відбувалося зараз, відчувалося як дежавю, а свідомість сприймала реальність досить розмито й нечітко. Ніби його розум зараз був у тумані, і тільки десь далеко звучав голос.

Зараз він намагався зрозуміти: він бачив сон чи це все відбувалося з ним насправді? Якщо сон, то занадто реальний, щоб його забути.

Сварка у квартирі продовжувалася. Вона кричала на нього:

— Ти мрійник. Ти безнадійний.

Полл хотів щось відповісти, але слова так і не змогли з нього вирватися. Його рука потягнулася до піджака.

— Правильно, не слухай мене. Ти так завжди робиш. Звичайно.

Він обернувся саме в той момент, коли двері за ним зачинилися. Вона кинула йому навздогін:

— Я більше не хочу тебе бачити.

Але Полл уже не слухав.

Його кроки спочатку були швидкими, і лише згодом ранкове повітря, шум вулиць почали його відволікати. Разом із цим і кроки його ставали повільнішими.

У голові виринали образи жінки в червоному, яка приховувала обличчя вуаллю. Він пам'ятав Стена, Роббі і її.

— Ма-рі-я... — повільно протягуючи, тихо промовив він до себе.

У думках було багато питань.

Раптом він зупинився.

Його погляд вловив зовсім порожню будівлю з вузькими й довгими вікнами.

Яскравий, привертаючи увагу, напис інформував:

«Продається».

В голові промайнула фраза:

— Синій Кит.

Полл відчув легке хвилювання. Саме зараз він мав обрати. За якусь годину з гаком він може розпочати кар'єру журналіста, стати відомим, писати... Тут думка обірвалась.

Полл пришвидшив кроки. У конторі міської преси він з'явився вчасно. Розмова тривала якихось п'ятнадцять, може, двадцять хвилин. Потім він вийшов.

На вулиці сонце вже майже досягало свого піку, ставало надто спекотно, і він попрямував до невеличкого вагончика із морозивом.

Зараз його нічого не турбувало. Ні, питань не стало менше, і відповідей теж не було достатньо, та все ж якийсь дивний спокій огорнув його цієї миті.

Кілька днів по тому Полл зайшов до тієї самої порожньої будівлі. Продавець саме знімав банер «Продається». Потім підійшов до Полла і протягнув зв'язку ключів.

— Що збираєтесь із цим робити? — неквапливо запитав продавець.

Полл оглянув поглядом будівлю і так само неквапливо відповів:

— Поки що не маю уявлення.

Легка посмішка з'явилась на його обличчі.

Чоловік посміхнувся у відповідь.

— Бажаю вам удачі.

Вони потисли один одному долоні й розійшлися.

Полл іще хвилину стояв на вулиці біля дверей, а потім нарешті наважився увійти.

Дзвінкий звук розходився по порожньому приміщенню від його кроків. У повітрі піднявся пил.

Він ковзнув поглядом по приміщенню, а потім просто сів на підлогу.

Полл хотів зробити щось своє. Щось, що любив, від чого надихався і заспокоювався.

Він дивився просто у простір перед собою. Над його головою пролягла густа смуга сонячного світла, і в її межах він побачив танцюючі пилинки, що створювали відчуття магії.

Раптом він ніби відчув голос. Дуже знайомий йому голос.

— Обери нарешті себе.

У цей момент він ніби точно вже знав, чого саме хоче.

Перед очима почали вимальовуватись силуети дерев'яних полиць із різними книгами.

Він це уявляв, і на його обличчі вимальовувалась легка посмішка.

Так, за кілька місяців, на цьому місці з'явилась книгарня «Синій Кит».

Одного дня туди зайшла дівчина. Полл не одразу її помітив.

Вона промайнула між полицями і зупинилась.

Дівчину зацікавила книга під назвою «Дев'ять життів».

Коли миловидна брюнетка підійшла до каси, Полл на мить завмер. Здавалось, що цього майже не могло бути.

Дівчина посміхнулась у відповідь і, ніби намагаючись перервати ніякову паузу, запитала:

— Порахуєте мені?

— Так, звичайно.

Дівчина розрахувалась і попрямувала до виходу.

Коли двері за нею зачинились, лише тоді Полл ніби повернувся до тями.

— Невже це Марія?..