Глава 22

Роббі стояв за квартал від «Синього Кита». У його руках жевріла майже догоріла сигарета. Заходити до самого закладу він не мав наміру, тому, трохи поміркувавши — наскільки це взагалі було можливо, — вирішив почекати на Марію поблизу.

Повітря було важким і густим, таким, яке відчувалося, коли наближалася буря.

Та Роббі довго чекати не довелося. Щойно він зробив останню затяжку, підняв очі — як перед ним промайнув її силует.

Марія зовсім не звертала уваги на оточення й намагалася якомога швидше кудись потрапити. Це помітив навіть Роббі.

Відкинувши недопалок убік, він рушив за нею.

Перші кілька кварталів, прямуючи просто вслід за її кроками, він навіть на деякий час забув, про що думав і чому за нею слідкував.

Минаючи готель «Піон», емоції почали оживати, а думки закрутилися з новою силою.

Коли Марія рушила вперед, до ледве освітленого парку, Роббі зупинився.

Його погляд на мить, ніби магніт, вчепився за силует Марії, проводжаючи її доти, доки вона не зникла в темряві.

Але разом із тим, як Марія зникла, щось незрозуміле ніби штовхнуло його вперед, запевняючи, що це ідеальний момент усе вирішити.

Марія йшла швидко, принаймні намагалася. Їй здавалося, що вага тіла поступово зникає, сил ось-ось не вистачить. Від швидких кроків їй перехопило подих.

Раптом картинка перед очима злегка закрутилася. Вона залишалася притомною, але рука швидко намацала кам'яну, прохолодну стіну, щоб утримати рівновагу.

Промайнула думка на хвилину зупинитися й перевести подих. Марія обернулася до стіни, щоб спертися спиною.

Що було далі, відчувалося як якийсь фільм. Спочатку події ніби хтось пришвидшив настільки, що майже неможливо було зрозуміти, що відбулося, а потім час ніби зупинився.

У напівтемряві важка чоловіча постать різко й міцно притисла її до холодної, ледь вологої від легкого туману поверхні.

Хоча його обличчя майже не проглядалося, вона все ж упізнала його.

Роббі спостерігав за кожним її кроком. Звук підошви по бруківці створював легке клацання. З кожним кроком думки набирали обертів, так, як людина зазвичай прокручує розмову у своїй голові, знаходить доречні аргументи й факти, щоб бути готовою до майбутньої розмови. Та коли Марія зупинилася, мабуть, він був упевнений, що все це вже промовив уголос.

У ньому в цей момент змішалися емоції: страх, гнів, бажання й алкоголь.

Роббі зазвичай носив із собою маленький ножик. Лезо було коротке, але гостре. Колись його подарував йому знайомий після однієї дуже неприємної бійки. Відтоді він завжди мав його при собі, особливо коли прогулювався вночі.

Його тіло різким рухом притисло Марію. Одна рука зупинилася біля її обличчя, інша потрапила на стегно. Її сукня була з легкого матеріалу, так що форми чітко вимальовувалися.

Погляд Роббі машинально зупинився на декольте. Груди Марії привертали його увагу, особливо коли вона, знесилена, намагалася вхопити свіжого повітря.

Вона не могла поворухнутися.

Раптом на її щоці щось запекло.

Марія видала короткий зойк.

Це раптово висмикнуло Роббі в реальність. Він підняв очі. Біля обличчя Марії його рука тримала те саме лезо, а під ним поступово почала вимальовуватися темна рисочка, з якої сочилася крапелька крові.

Їхні погляди зустрілися.

Здавалося, цей момент тривав вічність.

На темній вулиці не було ні душі.

Тиша. І жодного промовленого слова.

Марія стояла й розуміла: завтра її слова нічого не важитимуть.

Але вона також знала, що її мовчання буде гострішим за лезо, яке вона відчула на своєму обличчі.