Глава 21

Дама була майже нерухомою. Поллу здавалося, що для неї існувала якась невидима межа, якої вона ніколи не перетинала.

— Я нічого не пропоную, містере Дарк.

У її голосі прозвучав холодний, майже сталевий тон.

— Я тільки знаходжу те, що загубилося у них самих. Коли шум зникає, а забуття сягає пам'яті, вони більше не можуть залишатися тими самими.

Вона зробила паузу, але настільки коротку, що її майже неможливо було помітити.

— Достатньо прибрати все зайве. Контроль, якого людина так потребує у своєму житті, змушує її до вчинків найрізноманітнішого характеру.

Поки вона говорила, Полл відчував, що його думки дедалі частіше віддаляють його від кімнати, в якій він знаходився, хоч він і щосили намагався залишатися зосередженим.

Якимось чином вона проникала у свідомість, як сила, що прочиняла вікна, створюючи протяг. І все починало рухатися — образи, спогади, думки й бажання, піднімаючи на поверхню те, що, здавалося, давно вже не мало бути віднайдене.

— Ви ж, містере Дарк, іншої масті фігура. Ви сюди прийшли з іншою метою.

У її голосі прозвучала нотка цікавості. Та, з якою розгадують ребуси чи складні головоломки, коли розгадка вже зовсім поруч.

Очевидно, вона знала розгадку. Просто була змушена зробити кілька кроків їй назустріч.

Полл поглянув на неї. Його очі дивилися на жінку, але сам він відчував щось схоже на балансування між двома світами, яких сам не розумів.

Чи то минуле й теперішнє. Можливо, майбутнє й минуле.

Він заплутався.

Та все ж таки, з неабиякою напругою, запитав:

— Так, саме так. Ви праві. Я зовсім інша, як ви висловилися, фігура. І цікавить мене істина без усіх цих ваших прикрас.

Його розум охоплював туман, але він намагався міцно триматися хоча б за тоненьку соломинку реальності.

— Тільки б пам'ятати... тільки б пам'ятати...

Це він повторював собі подумки.
Вона поглянула на Полла, і її різкий, надто неочікуваний сміх ніби витягнув його із прірви. Принаймні йому так відчувалося.

— Істина. Без прикрас. Розумію, звичайно, про що ви. Я для вас людина сумнівної вдачі, і вам кортить викриття такої особи, як я. Не дарма ви прийшли зі шпилькою.

Полл мовчав.

Тон її голосу перемінився.

— Добре, Полле. Я вам допоможу пролити світло на мою історію. У вас буде можливість зробити відомою таємницю загадкової Дами.

Але спершу я розповім іще одну істинну історію, яка відбувається саме зараз, у цей безкінечний момент, коли ми з вами розмовляємо.

— Скажіть, Полле, ви знаєте цю миловидну дівчину, Марію?

Полл уважно поглянув на жінку. Вона обернулася до нього, і їхні погляди зійшлися в одну невидиму лінію.

Щось між ними відбувалося в той момент. І навіть Дама не до кінця це розуміла. Принаймні, Поллу так здалося.

Вона різко обірвала це напруження й додала:

— Ну та, офіціанточка із «Синього Кита».

Звичайно, він зрозумів, про кого вона говорила. Але й далі мовчав.

Дама теж відчула, що Полл усе зрозумів, тому без вагань продовжила:

— До речі, її доля зараз певною мірою залежить від вас.

Для Полла це зараз зовсім не мало сенсу. Але чомусь його відносно рівний ритм серця почав ледь помітно пришвидшуватися.

— Що ви маєте на увазі? Як це взагалі стосується нашої зустрічі?

Дама продовжила. Здавалося, вона повністю ігнорувала відчуття тривоги, яке все ж таки видавало Полла.

— Ви її бачили, але у світлі ледь жевріючих ліхтарів зовсім не впізнали. А от містер Фенікс-молодший її дуже добре впізнав. І через своє не надто впевнене вагання ви з ним не встигли зустрітися.

Дама підійшла ближче до вікна й легким, ледь помітним рухом відсунула гардину.

Усю наступну розповідь вона вела, не відриваючи погляду від того невеликого просвіту, який створювали розсунуті гардини...