Глава 19

Марія рухалась швидко, хоч і відчуття були дивними. Тіло ніби на секунду переставало відчувати тяжіння, а в голові виникав дивний, майже нестримний потік думок. Важко було сказати, коли саме це почалося, але сьогодні вона відчула це надто інтенсивно, щоб ігнорувати.

Вона промайнула кілька напівосвітлених кварталів, жваву вулицю біля готелю «Піон» і попрямувала вуличкою через парк.

Марія була настільки стурбована своїм станом і поглинута думками, що спочатку не звернула уваги на те, що стежка парку сьогодні була майже непроглядною.

Ні. Все ж таки вона це помітила.

І чоловіка, який ішов їй назустріч.

І погляд, яким він провів її у спину, вона теж відчула.

Також він здався їй якимось дуже знайомим. Але зараз Марія найбільше за все потребувала опинитися у тихому й безпечному просторі.

Роббі.

Сьогодні він засидівся до пізнього у себе в офісі. Справи давно були завершені, та йти додому йому не хотілося.

Та й що таке для нього дім?

Так, номер готелю. І нехай навіть найкращий.

Останнім часом його все дратувало.

Думки теж почали прокрадатися до нього тонкою цівочкою, хоча він і намагався не дозволяти собі в них поринати.

В якийсь момент перед очима без жодної причини з'явився образ Марії.

Він нервово намагався його відігнати, але тиск думок і образів був схожий на п'янчугу, який намагається проломити двері шинку, щоб дістатися того, за чим прийшов.

І зрештою вони таки прорвали його навмисні заперечення.

У грудях защеміло.

Рука потягнулася до краватки. Здавалося, повітря в кімнаті стало густішим, і кожен ковток вимагав додаткового зусилля.

Він підійшов до шафи й налив собі в келих трохи віскі.

Першим ковтоком він осушив келих майже повністю.

Налив ще.

Цей уже розтягував, сидячи у шкіряному м'якому кріслі.
Скільки таких келихів було випито, він не рахував. Та їх було достатньо, щоб щось усередині нього взяло гору й спонукало до дій.

Що саме це було — важко сказати.

Чи власне его, яке не могло помилятися. Чи гордість, що завжди була попереду й завжди тримала його тим, ким він був або намагався бути.

Можливо, щось іще, з чим важко було погодитися. Але все ж таки це було там.

Десь глибоко всередині. Настільки відкинуте від власної свідомості, що дивитися туди було нестерпно.

У будь-якому разі міцний алкоголь таки зробив своє, і Роббі був рішучим як ніколи.

Сьогодні він мав покласти край своїм нестерпним думкам.

Він різко й рішуче встав із крісла. Його тіло похитнулося в один бік, потім в інший.

За хвилину йому пощастило добігти до сміттєвого відра, що стояло приховане в кутку позаду.

Кількість випитого дала про себе знати.

Та це Роббі не зупинило.

Він відчував себе достатньо тверезим. І справді, якщо уважно не придивлятися, саме так і виглядав.

Тому досить швидко привів себе до охайного вигляду й рушив на вулицю.

…Життя — це павутина тисяч доль, які прямують кожна своїм шляхом, та візерунок Всесвіту вони створюють лише тоді, коли перетинаються.

Можливо, іноді здається, що доля надто легковажна, а часом — дуже жорстока. Та під павутиною цих хитросплетінь відбувається процес набагато масштабніший, ніж може осягнути наша уява.

Іноді ми відчуваємо її тяжіння, і вона легко веде нас у необхідному напрямку. А іноді — чинимо опір.

Та, тим не менш, ми все одно будемо там, де повинні опинитися…