Глава 18

Того вечора Марія закінчила свою зміну раніше.
Її не покидало дивне відчуття. Вона не могла зосередитися на роботі. Усе валилося з рук, ноги підкошувалися, а в голові ніби гудів рій тисяч думок. Такого з нею ще не траплялося.
Свій стан вона не могла пояснити, тому сказала Оллі, що дуже втомилася і потребує відпочинку.
— Ти точно в порядку? Можеш відпочити в кабінеті, а вранці підеш додому. Візьмеш кілька вихідних, перепочинеш.
Оллі подивився на Марію так, ніби хотів остаточно переконатися, що з нею справді все гаразд.
— Усе добре, справді. Я просто втомилася і хочу додому. Не переймайся.
Її слова звучали впевнено, але в очах промайнуло те саме незрозуміле хвилювання, яке вона намагалася сховати від усіх.
Оллі мовчки кивнув, та його погляд ще деякий час не полишали сумніви.
Марія легко торкнулася його плеча й швидко попрямувала до службового приміщення.
Переодягнувшись, вона вийшла із «Синього Кита» через чорний хід і рушила напівпорожніми вулицями, залитими темрявою. Повітря пахло вологою й прохолодою.
У Полла було достатньо часу, щоб обміркувати питання. Програти у своїй свідомості кожен можливий хід і кожен варіант того, куди могла завести його ця ситуація.
Одягаючи ідеально випрасувану сорочку, він упіймав себе на думці, що почувається зовсім як хлопчисько перед побаченням.
Уже за хвилину, стоячи перед дзеркалом і зав'язуючи краватку, він на мить завмер.
Окинув своє відображення уважним, оцінюючим поглядом.
Думка вирвалася сама. Різко. Голосно.
— Полле, ти серйозно? Це просто справа. Просто жінка. Невже ти дозволиш цим дурницям залізти тобі в голову?
Він мимоволі усміхнувся.
На якусь мить стало спокійніше.
Легше.
— І тим не менш... треба бути обережним.
Ця фраза не прозвучала вголос.
Вона просто відчувалася.
Полл крокував темними вулицями. Місто було тихим. Лише час від часу траплялися перехожі.
Попереду йшла дівчина. У її силуеті легко читалися нервові рухи. Усім своїм виглядом вона випромінювала бажання якнайшвидше дістатися тихого, безпечного місця.
Трохи далі назустріч ішов чоловік. Він явно був напідпитку. Його тіло хиталося то в один, то в інший бік. Раптом він зупинився, намагаючись запалити сигарету. Пальці його не слухалися. Та хто виграв у цьому поєдинку між впертою запальничкою й неслухняними руками, Полл уже не побачив. Чоловік залишився позаду.
Кроки Полла щоразу пришвидшувалися. І щоразу, коли він це помічав, змушував себе знову сповільнитися.
Дорога до готелю, де була призначена зустріч, вела через парк і набережну, що зазвичай були добре освітлені ліхтарями. Та сьогодні ця частина міста ніби була у змові.
Ліхтарі, що обрамлювали вимощену бруківкою доріжку, лише тьмяно позначали місце свого існування.
Полл не надав цьому особливого значення. Та десь глибоко у грудях народжувався незрозумілий щем.
Раптом повз нього хтось промайнув.
Він різко обернувся.
Позаду виднівся лише тендітний силует.
Дівчина швидко пройшла повз і за мить розчинилася у темряві.
Ще кілька хвилин парком. Потім поворот праворуч.
Перед очима Полла постав величний, залитий світлом готель «Піон». Великі вікна у дзеркальних рамах відбивали вечірнє місто, ніби приховуючи за собою зовсім інший світ.
Полл зупинився. Повільно провів поглядом по будівлі — від самого входу до вершини.
Потім підніс руку й глянув на годинник.
У нього залишалося ще кілька хвилин.
Достатньо, щоб запалити сигарету.
І ще раз подумки розкласти майбутню розмову по полицях.