Глава 17

Полл і Стен того дня працювали в конторі. Усе, що їм вдалося дізнатися, кожна розповідь і кожна деталь мали лягти на своє місце.
Кожен працював окремо, але над однією справою.
Так було завжди, коли проєкт був один на двох. Кожен викладав свій погляд і свої думки на папері окремо, і лише потім вони поєднували все в єдину історію. Це майже завжди давало чудовий результат. Логіка Полла й емоційне бачення Стена надавали їхнім статтям особливого забарвлення.
Цей день був повністю присвячений паперовій роботі.
Стен, нарешті завершивши свій чорновий варіант, влетів до кабінету Полла й задоволено повідомив:
— Готово до подальшої обробки.
Полл, зовсім не здивувавшись, кинув погляд на колегу.
— Дуже добре, — трохи втомлено відповів він. — Я теж майже завершив. Можеш сьогодні йти додому, а завтра поглянемо, що в нас із цього може вийти.
— А як Роббі? Ми з ним поговоримо?
— Так, Стене. Я вже домовився з його секретаркою про зустріч.
— Добре, Полле. Тоді бувай. До завтра.
Стен потиснув Поллу руку й, уже стоячи у дверях, натякнув, щоб той не засиджувався до пізнього вечора.
Полл лише посміхнувся.
— До завтра, Стене.
Коли в конторі все стихло, Полл підійшов до вікна й дістав сигарету.
Здавалося, саме цього моменту він чекав увесь день.
Не те щоб йому хтось заважав. Ні. У конторі й без того майже завжди було тихо.
Але зараз прийшла зовсім інша тиша. Та, що нічого не вимагала натомість.
Закуривши, він дивився у вікно на втомлене місто. Потім ще раз ковзнув поглядом по столу. Нотатки, розкладені перед ним, уже незабаром мали перетворитися на історію, яка, можливо, змінить доволі млявий стан справ їхньої невеликої контори.
Вийшовши на вулицю, Полл машинально потягнувся до кишені піджака.
Пальці натрапили на щось цупке.
Невеликий клаптик паперу.
Він витягнув його й розгорнув.
Гарним рівним почерком були вказані адреса, час зустрічі, а трохи нижче — короткий підпис.
— Надто дорого, щоб ви погодилися, містере Дарк.
Полл іще кілька хвилин дивився на напис, а потім його погляд поволі почав досліджувати вулицю.
Нічого дивного. Хтось поспішав додому, хтось прогулювався у компанії симпатичної леді. Він намагався зачепитися бодай за щось, але так нічого й не помітив.
Опанувавши себе, він повільними кроками рушив вечірньою вулицею, яку знав уже занадто давно. Іноді йому здавалося, що цей шлях від контори до дому він міг би пройти із заплющеними очима.
Саме тому дорогою завжди знаходився час для думок, що терпляче чекали, поки їм дозволять з'явитися.
Ще якийсь час тому він точно знав би, що запитати, як побудувати розмову і на які моменти натиснути. Він майже був упевнений, як саме вона повинна розгортатися.

Тоді він був до неї готовий.

Але тепер вона була поруч.

І саме зараз він відчував цю дивну, незрозумілу розгубленість.

Полл майже машинально дістав сигарету. Легені жадібно вдихнули густий дим.
Попереду вже виднівся знайомий будинок. Рука повільно потягнулася до дверної ручки.
На мить світ ніби завмер.
У голові прозвучало лише одне слово.
«Сьогодні».
Як сигнальний гудок.
З цим відчуттям він переступив поріг свого будинку.

Як часто доля відкриває нам шлях саме тоді, коли ми зовсім цього не очікуємо. Способами, що здаються повним руйнуванням усього, що ми так старанно будували. Але справжнє тремтіння починає поглинати тоді, коли розум раптом помічає невідповідність між тим, за що так довго тримався, і реальністю, яка його оточує. Особливо тоді, коли цю реальність уже важко пояснити словами...