Глава 15.

Після сварки з батьком Роббі переповнювали емоції. Він вискочив із будівлі. На вулиці на нього чекав автомобіль, що мав відвезти його назад, та Роббі навіть не глянув у бік водія, який уже чекав, щоб відчинити дверцята.
Він попрямував дорогою, що вела десь на інший край міста. Блукаючи безцільно вулицями, минаючи квартал за кварталом, у його голові крутилися думки.
Бажання і необхідність вели між собою війну.
— Пес, що прив'язаний на довгому ланцюгу.
Ця фраза почала повторюватися в його голові набагато частіше, ніж йому хотілося.
Навряд чи він зараз міг раціонально міркувати. Та якби ж хоч якась відповідь була на стан його суперечності.
Він і не зчувся, як тіло почало уповільнювати крок, а погляд зупинився на вивісці «Синій Кит».
Кілька хвилин, роздивляючись заклад, Роббі тихо промовив:
— Працює.
Його рука потяглася до дверей, і вже за мить він був усередині.
У закладі було тихо. Лише неголосна музика ледь чутно розчинялася у просторі. Здавалося, саме цього йому зараз не вистачало.
Оглянувши швидким поглядом приміщення, він попрямував до столика, що стояв у кутку.
Місце було тихе, і хоч у таку пору відвідувачів було небагато, та все ж йому зараз найменше хотілося привертати до себе увагу.
Роббі відчував безсилля. Ніби все, що він намагався втримати, вислизало з рук просто в нього на очах.
— Чи є тут хоч щось моє? І хто взагалі тримає кермо цього корабля?.. Корабель...
Він раптом іронічно посміхнувся сам до себе.
— Так, звичайно... Невже це і справді лише забаганка? Якщо він має рацію... невже я маю за власною згодою стати маріонеткою?
Від цих думок йому защеміло в грудях.
Спроба зрозуміти, змиритися чи все ж таки чинити опір чітко вимальовувалася на його обличчі.
Та раптом із цих думок його висмикнула офіціантка, що підійшла до столика.
Роббі кинув погляд на дівчину. Це змусило його на мить відчути себе надто слабким і беззбройним. Здавалося, вона не просто дивилася — вона бачила все те, на що йому самому зовсім не хотілося дивитися.
Раптом його обличчя змінилося. Безсилля поступилося місцем напруженню.
— Добрий день. Чого бажаєте?
Трохи нервуючи, запитала дівчина.
Роббі витримав паузу, а потім холодно, майже байдуже, промовив:
— Пива.
— Щось іще?
— Ні, дякую.
Дівчина повідомила, що замовлення буде за хвилину, і попрямувала до стійки.
Та Роббі весь цей час проводжав її поглядом.
Раптом до нього знову повернулися думки. Фрази, кинуті батьком, мов леза, врізалися у свідомість. Йому важко давалося відпустити цю ситуацію...
Коли Марія підійшла приймати замовлення, за секунду її тіло ніби заціпеніло. Кожна клітинка почала нагадувати про щось, чого зовсім не хотілося згадувати.
Той погляд вона вже знала. Можливо, навіть раніше, ніж зрозумів сам Роббі.
Прийнявши замовлення, Марія вже за хвилину стояла біля стійки. Вона не хотіла думати. Не хотіла згадувати. Намагалася переконати себе, що все це лише дурнуватий збіг. Та тіло відмовлялося заспокоюватися.
Оллі помітив, що настрій Марії змінився, але вирішив не чіпати її цієї миті.
Цього дня все відчувалося інакше. І все сприймалося гостріше.
Погляд Марії Роббі відчув як лезо, що розсікало його думки. Уперше за довгий час він відчув себе слабким. І саме цього він не міг собі дозволити.