Глава 13.

Полл увійшов до бібліотеки.

Тиша, що панувала тут, була ніби контрастний душ. І навіть думки його стали тихішими.

Він повільно підійшов до стійки, де професор щось уважно перебирав. Той стояв спиною і копирсався у старих газетах та журналах.

— Доброго дня, професоре.

Не надто голосно звернувся Полл.

Професор майже одразу обернувся.

— Полле, привіт.

У його голосі звучала радість від зустрічі і водночас якась стурбованість.

— Як твої справи?

— Я вам книжки хотів повернути.

Полл простягнув стопку книг і поклав їх на стійку.

— Ти все знайшов, що шукав?

Професор продовжував перебирати газети, але тепер робив це трохи швидше.

— Не думаю, професоре, що зараз міг би відповісти на це питання. Але дещо цікаве таки вдалося дізнатися.

Полл стояв, обпершись ліктем на стійку, і поки професор був зайнятий, то дивився на нього, то переводив погляд у просторий зал бібліотеки.

Раптом професор обернувся, тримаючи в руках стопку газет, і прилаштував їх десь під стійкою.

— Полле, у мене зараз перерва.

Забираючи книги, він кинув погляд на дівчину, яка саме виходила зі службового приміщення.

— Складеш мені компанію?

Полл на секунду затримав погляд на професорові, а потім відповів:

— Так, звичайно. Чому б і ні.

Вже за кілька хвилин вони йшли вулицею.

Професор запевнив Полла, що неподалік продають неймовірно смачну вуличну їжу.

Замовивши щось схоже на булки з котлетою, овочами і великою кількістю соусу, вони попрямували до парку, де могли спокійно перекусити й поговорити.

Полл помітив, що професорові напрочуд цікаво дізнатися, які думки з'явилися у нього після прочитаного.

Професор витримав ще невелику паузу, а потім нетерпляче промовив:

— Полле, ти можеш відповісти мені на одне питання?

— Думаю, так.

Відповідь прозвучала дещо здивовано.

— Скажи мені, чи ти віриш у долю?

— Професоре, це залежить від того, що саме ви маєте на увазі під словом «доля».

Полл ледь посміхнувся. Поглянув на булку в руках і, так і не відкусивши шматка, продовжив:

— Для мене доля — це ніщо інше, як причинно-наслідковий зв'язок.

На цих словах у професора теж з'явилася легка посмішка.

— Так, ти абсолютно правий. Та все ж, як ти вважаєш: той самий вибір і його наслідки для людини є неминучими? Чи все-таки ми можемо щось змінити?

— Думаю, професоре, кожен сам впливає на свій результат у момент вибору. Та щойно вибір зроблено — з цього моменту він стає долею.

Полл дещо замислився. У голові промайнула думка, що раніше він ніколи не надавав таким речам особливого значення.

Професор уважно поглянув на нього, а тоді запитав:

— Уяви, якби доля подарувала тобі можливість прожити обидва шляхи одночасно. Який момент свого життя ти б обрав?

Професор Еллі дивився просто в очі Поллу.

Той був здивований таким питанням. Та й узагалі ця розмова між ними була надто незвичною.

— Професоре, але ж такого в житті не буває.

У голосі знову прозвучала звична іронія.

— Але якби було?

З дитячою цікавістю і водночас легкою впертістю перепитав професор.

Полл на хвилину задумався.

І, на диво, відповідь дуже швидко з'явилася у його голові.

Та професор раптом різко підвівся і, не давши Поллу нічого сказати, промовив:

— Ну що ж, Полле, нам пора. Моя перерва вже майже закінчилася.

Між ними ніби виникло німе розуміння: це питання не потребувало відповіді вголос.

Воно було поставлене для того, щоб допустити саму можливість існування чогось більшого, що вимагало ширшого погляду на речі.

Дорогою до бібліотеки вони перекинулися лише кількома нейтральними фразами.

Попрощавшись біля входу, кожен попрямував у своїх справах.

Та розмова з професором не полишала думок Полла.