Глава 12.

Роббі сидів у кріслі свого кабінету, намагаючись сконцентруватися на робочих завданнях і важливих паперах, та це йому насправді важко давалося, особливо останнім часом.

Раптом двері кабінету різко відчинилися, і на порозі з'явився Том. Один із їхньої п'ятірки бешкетного звіринця, як вони любили себе називати. Кожен із тієї п'ятірки мав свого тотема, і коли справа доходила до їхніх особистих справ, вони воліли вказувати саме ці клички.

Том вальяжно зайшов до кабінету, і це виглядало дещо нахабно.

На обличчі Роббі намалювалося роздратування.

— Чого тобі, Томе?

— Навіть не привітаєшся? Де ти пропадаєш? Хлопці вже про тебе питають.

— Ти ж знаєш, я маю купу справ. Мені зараз не до розваг.

— Ну звичайно.

Хитра посмішка розпливлася на вустах Тома.

— Так то воно так, але нам уже не терпиться розділити виграш, розумієш?

Роббі щосили намагався втримати спокій на своєму обличчі.

— Який виграш? Я ще не сказав «стоп». Але якщо візьме моя ставка, то нічого вам не світить, вибачайте, хлопці.

Роббі відкинувся на спинку крісла, демонструючи впевненість, та рука, що міцно стиснулася в кулак, видавала тривогу, яка наростала в ньому з кожною секундою.

— Роббі, ми не можемо чекати вічність. Та й ти мав розуміти, що результат може бути різним.

— Я вже казав і тобі, і хлопцям. І ще раз повторю: я ще не сказав «стоп». І не намагайтеся мене підганяти.

Він різко підвівся з крісла й обперся руками об стіл, а голос підвищився майже до крику.

— Спокійно, Роббі, спокійно. Але ти розумієш: ти сам на це погодився. А ми не дітлахи, щоб нами вертіти. Два місяці маєш. Якщо твоя ставка не зіграє — ти знаєш, що робити.

Том спокійно підвівся і попрямував до виходу. Уже в дверях він обернувся й поглянув на Роббі.

— Я передам хлопцям привіт.

З цими словами двері зачинилися.

— Ага... Передай...

Роздратування досягло піку. Рука автоматично зробила різкий рух, зносячи зі столу папери й склянку. Усе полетіло з гуркотом на підлогу.

Дихання Роббі стало частим, а кров пульсувала у скронях.

З цим треба було щось робити. Треба було вирішувати, бо програти означало залишитися ні з чим.

Азарт — це така річ, що затягує з пів оберту. А занадто велика впевненість у собі годує его, яке не дозволяє вчасно зупинитися.

Вони створили правила. Створили гру, якою тішили своє самолюбство.

Та зараз ставки стали надто великими.

Роббі спіймав себе на думці, що навіть не помітив, як простий азарт став небезпекою в його житті.

Близько року до цього...

Компанія друзів поверталася з вечірки. Їхня п'ятірка завжди гуляла гучно. Їхні можливості дозволяли не звертати уваги на плин часу і грошей, а дівчата, що постійно вертілися навколо них, лише допомагали їм у цьому.

— Роббі, дівки завжди на тебе вішаються.

Жартома звернувся хтось із компанії.

— Очевидно, що я просто красунчик. А ти мені не заздри.

Хлопці були добряче напідпитку, тому слова вилітали неквапливо, а літери час від часу мінялися місцями.

Промовляючи це, Роббі доволі невпевнено тицьнув пальцем у співрозмовника.

Дійшовши до готелю «Гранд», що належав його батькові і де зараз мешкав Роббі, хлопці попрощалися, ще трохи пожартували, а він побрів до свого номера.

Навздогін дівчина з рецепції вискочила за хлопцем, який зовсім не звертав на неї уваги.

— Містере Фенікс! Містере Фенікс!

— Що тобі?

Роздратовано відповів він нарешті.

— Ваш батько просив, щоб ви зранку приїхали до нього в офіс.

На мить повисла пауза.

— Іди геть... Щоб йому...

Дівчина трохи повагалася, але все ж повернулася за стійку.

Через добрих п'ять годин Роббі прокинувся від стуку у двері.

Це був адміністратор. Він намагався пояснити Роббі, що автомобіль уже готовий і батько чекає його особисто.

Ранок видався важким.

Голова тріщала, здавалося, ще трохи — і розлетиться на друзки.

А думка про те, що розмова з батьком ніколи не закінчувалася спокійно і на добрій ноті, створювала додатковий тиск.

Його дратувало абсолютно все.

Ледь привівши себе до тями, Роббі вже за пів години крокував холом будівлі.

Стюарт відчинив перед ним двері готелю, навпроти якого його вже чекало чорне, блискуче, ідеально відполіроване авто.

Він сів на пасажирське сидіння, і машина рушила.

У дорозі Роббі намагався приборкати тривогу і відчуття нудоти, яке досі нагадувало про вчорашню вечірку.

Містер Генрі Фенікс був людиною зібраною, логічною і впертою. Його справи йшли добре, а весь бізнес процвітав завдяки неабиякій здатності контролювати всі аспекти процесу.

Його дружина пішла від нього, коли Роббі було сімнадцять.

Вона часто повторювала, що не може існувати як його актив, яким він волів розпоряджатися на власний розсуд і контролювати все, що з нею пов'язано.

Генрі Фенікс більше не одружувався і не шукав собі супутниці життя. Більшість часу він приділяв справам, які, безумовно, можна було контролювати. На відміну від людей.

Час від часу його бачили із жінками, але всі знали: вдруге те чарівне створіння поруч із ним уже не з'явиться.

Містер Фенікс стояв у своєму кабінеті, споглядаючи краєвид міста.

Роббі відчинив двері й увійшов. Без стуку.

Генрі обернувся.

— Сідай, Роббі.

Сказав це спокійно, але серйозно.

Роббі мовчки виконав прохання.

— Чим ти займаєшся, Роббі? Пора братися за розум. Одні дівки та гулянки на думці.

Батько ніколи не намагався добирати слова.

Роббі хотів щось відповісти, але той продовжив:

— Мені потрібно, щоб ти нарешті почав розуміти, що до чого. Потрібно, щоб ти вже зараз починав вчитися вести справи.

Раптом Роббі все ж вдалося вклинитися:

— Я не хочу вести твої справи. Я хочу займатись своїм.

Від цих слів на Генрі накотило роздратування.

— Твої кораблики — це дитячі забавки. На них немає в нашому місті попиту. Та й чи взагалі ти здатен довести це до ладу?