Глава 10.

Сутінки повільно почали огортати місто. У конторі стало тихо й темно. Лише жовтувате світло настільної лампи пробивалося крізь шпарину у дверях кабінету.
Полл сидів у своєму кріслі, одна за одною перегортаючи сторінки книжок.
Тема була для нього цікавою, та методи викладу і формулювання виявилися надто науковими. Втома, терміни, сухі пояснення — усе змішалося в коктейль, який раз по раз відводив думки Полла від прочитаного.
Зрештою, дочитавши черговий абзац, наповнений складними термінами й сухими визначеннями, він вирішив зробити перерву.
Просто сидіти і розглядати стелю було нецікаво, тому рука сама потягнулася до тієї самої книги, яку він навряд чи став би читати за інших обставин.
Хіба що заради розваги.

— «Символи і ритуали. Пробудження сили давнього роду».
Він поволі протягнув назву, читаючи її вголос.
У голосі звучала іронія, а сама інтонація давала зрозуміти: Полл сприймав цю книгу винятково як художню літературу.
Марно було очікувати, що він поставиться до написаного серйозно. Цікавість — і не більше.
«Марно плекати надії, що наш світ — суто фізична площина. Простір приховує набагато більше, ніж людський мозок здатен осягнути...
Та були давні людські роди, наділені можливістю сприймати і використовувати те, що мало силу впливати на речі, досі незрозумілі людству...»
Таким був вступний текст.
Саме на нього Полл звернув увагу першим.
Втім, як і очікувалося, особливого значення він йому не надав.
І все ж книга дивувала.
Попри дивний зміст і гучні твердження, читалася вона напрочуд легко.
Сторінки змінювали одна одну.
Непомітно.
Лише коли перед очима опинився останній аркуш, Полл кинув погляд на годинник.
Була вже третя до світанку.
Він умостився у своєму трохи пошарпаному кріслі біля шафи з книжками та документацією, заплющив очі, і сон швидко поглинув його.

Ранок зустрів Полла до болю знайомим силуетом Стена, який, як завжди, увірвався до кабінету.

На хвилину завмерши на місці, він дочекався, поки Полл прокинеться і прийде до тями.

— Друже, ти знову за старе.

На обличчі Стена вималювалася доволі співчутлива посмішка.

— Що цього разу?

— Треба було ознайомитися з деякою інформацією.

Його рука неквапливо вказала на книжки, що лежали на столі.

— Ага, зрозуміло.

Трохи підозріло і водночас жартівливо відповів Стен, кидаючи погляд на книгу із символами, що лежала поруч із Поллом.

— Зробити тобі кави? Ти трохи кепсько виглядаєш.

На такий коментар Полл примружився і хмикнув.

— Ну дякую, друже.

— Тобі б відпочити.

— Не переймайся.

Полл дуже хотів змінити тему. Він особливо не любив ставати центром чиєїсь турботи. Не те щоб не потребував її, але йому було достатньо просто знати, що це помітили.

Усе інше, на його думку, було лише приводом одного дня непомітно для самого себе скотитися у прірву депресії та саможалю.

Тому він досить вправно перевів увагу на Стена.

— Краще скажи, що там у тебе? Маєш якісь плани щодо справи?

— О, мій друже. Цього разу, здається, вся кропітка праця лягає на мої...

Тут він хотів сказати щось на кшталт "міцні" чи "надійні", трохи розправив плечі, ніби оцінюючи себе, і все ж продовжив:

— ...плечі.

Полл дивився на Стена, і в його голові промайнула дивна думка.

Як же вправно Стен знаходиться на своєму місці.

Його азарт і енергія викликали дружелюбну, добру заздрість. Стен вертівся між фактами й подіями, мов риба у воді. І дивно, але саме зараз Полл зрозумів, що не може уявити його кимось іншим і десь в іншому місці.

— Пам'ятаєш Міккі, що дав мені фото?

— Так.

Трохи замислено й втомлено відповів Полл.

— Я маю повернути їх йому сьогодні ввечері. Ну і між іншим вони чомусь вирішили, що я нормальний хлопець і можу спокійно вписатися у їхню компанію.

Стен поглянув на Полла і, не давши йому сказати ані слова, продовжив:

— І між іншим там буде його сестра, Меліса. Вона працює офіціанткою у «Синьому Киті». Тому, так — сьогодні може бути цікавий вечір.

При словах «офіціантка» і «Синій Кит» Полл посміхнувся.

— Я б на твоєму місці не надто на це розраховував. Вони там не дуже балакучі.

Посмішка знову прокралася на його обличчя.

— Але спробувати варто.

Одразу додав Полл.

— А ти що робитимеш?

— Поверну книжки. А там побачимо...

— Добре.

Між ними затрималася дружня пауза.

— Полле, відпочинь.

Стен стояв у дверях і дивився, як Полл накинув піджак і взяв книжки.

Потім той підійшов до нього, потиснув руку і впевненими кроками попрямував до виходу.

Лише навздогін кинув:

— Дякую, Стене. Побачимось пізніше.

Стен іще хвилину проводжав друга поглядом, у якому читалася суміш запитань і співчуття, а потім повернувся до роботи.