Глава 6.

Сутінки повільно осідали на втомлене місто. Повітря ставало густим і важким, та коли небо перетворилося на чорно-синій сатин, дихати стало легше. Прохолода змусила місто знову пожвавитися.
Полл вийшов з будинку, витягнув із кишені запальничку і портсигар. Закуривши сигарету, зробив повільний вдих.

Секунда.

Подвійний видих.
Білий дим розтанув хвилями у повітрі.
Він озирнувся, закинув піджак на плече і спокійними кроками попрямував уже надто знайомими вулицями.

Полл ніколи не відвідував «Синій кит», але добре знав ту частину міста.

Коли в повітрі почало відчуватися, що він уже близько до місця призначення, його кроки самі собою сповільнилися.

Це не було вагання.

Щось інше почало прокрадатися в його думки. Відчуття, якому він не міг знайти пояснення.

За якихось двадцять метрів попереду виднілася вивіска «Синій кит».

Частина бару була напівпідземною. Вікна розташовувалися низько, але тягнулися майже вздовж усього приміщення. Жалюзі майстерно приховували все від цікавих поглядів перехожих.

Полл раптом зупинився.

У голові промайнув давній спогад. Настільки давній, що він майже про нього забув.

Востаннє він бачив цю будівлю зовсім порожньою. Тоді вона ще тільки чекала на своє майбутнє призначення.

Для Полла це був важливий період життя.

Кілька хвилин він просто стояв і дивився.

— Ти добряче змінився.

Промовив він до себе, оглядаючи фасад.

Раптом хтось вискочив із бару, і Полл скористався моментом, щоб зайти всередину.

Полл одразу відчув контраст.

Свіже повітря вулиці змінилося на більш густе і важке повітря бару, де змішувалися дим сигар і аромат алкоголю.

Всередині було людно, але не надто гамірно.

Без пафосу.

Та все ж із тією самою терпкістю витриманого віскі.

Він одразу попрямував до стійки, щоб не привертати зайвої уваги, і зайняв вільний хокер.

Бармен одразу звернув на нього увагу.

Погляд Оллі затримався на новому відвідувачеві, поки він наливав алкоголь чоловікові неподалік.

Закінчивши, він відразу підійшов до Полла.

— Чого бажаєте?

Полл поглянув на бармена.

Можливо, трохи довше, ніж потрібно.

Можливо, вагаючись, чого саме він хотів.

Та зрештою відповів:

— Віскі з льодом.

Виконуючи замовлення, бармен не втратив нагоди поцікавитися:

— Вас тут раніше не було.

Полл так і не зрозумів, це було питання чи ствердження.

Та все ж відповів:

— Так. Я тут уперше.

Коли Оллі подав келих, Полл одразу зробив впевнений ковток.

На обличчі промайнула задоволена витримка.

— Гарний віскі.

Трохи розтягуючи фразу, він ледь помітно показав келихом на бармена.

Оллі лише кивнув у відповідь і повернувся до роботи.

За якихось хвилин п'ять до закладу зайшла компанія. Не надто гучно, та все ж достатньо помітно.

Це були друзі Роббі.

До стійки майже одразу підійшла офіціантка. Брюнетка з милим личком.

Між нею і барменом промайнув погляд.

Короткий.

Звичний.

Та чомусь у ньому відчувалася напруга.

Дівчина відклала тацю і попрямувала просто до компанії, що вже вмостилася за столиком.

Полл спостерігав.

Його келих був майже порожнім.

Він подав знак бармену наповнити його знову і між іншим вирішив з'ясувати, що тому відомо про Роббі.

Коли бармен взяв келих, щоб повторити замовлення Полла, до стійки підбігла та сама офіціантка.

— Оллі, як завжди.

Фразу вона промовила, заглядаючи у блокнот.

Коли ж підвела очі й зрозуміла, що той зайнятий, одразу додала:

— Я сама.

І отримала у відповідь лише кивок.

Полл вирішив скористатися моментом.

— Чи можу звертатися до вас Оллі?

Бармен поглянув Поллу просто в очі.

— Будь ласка.

— Мене звати Полл.

— Я знаю, хто ви, містере Дарк.

Майже одразу відповів бармен.

Між ними зависла пауза.

Розуміння.

Ця розмова точно не буде про важкий день.
— Тоді ви, певно, розумієте причину мого візиту.

Нарешті заговорив Полл.

— Мені невідомо, що саме привело вас сюди. Та я думаю, навряд чи ви знайдете тут те, що шукаєте.

Їхні погляди перетнулися.

Для Полла це була чітка відповідь, яка не вимагала пояснень.

Він зробив ковток.

І раптом голос Оллі знову звернувся до нього.

— Містере Дарк, я можу вас дещо запитати?

Полл трохи прищурився.

Неочікувані питання мають одну властивість.

І він це добре знав.

На знак згоди Полл кивнув.

— Чому саме це?

Пауза.

— Чому журналістика?

Полл завжди чітко знав відповідь на це питання.

Принаймні йому так здавалося.

Та цієї хвилини щось змінилося.

Його ще при вході зачепив той спогад.

Він хотів дати впевнену, зрозумілу відповідь, але слова відмовлялися складатися у звичні речення.

Усе, що він зміг із себе вичавити:

— Я люблю писати.

— Я так і думав.

За секунду Оллі продовжив:

— Містер Фенікс тут більше не з'являється. Хай би що він вам не повідомив, я впевнений — це не вся історія.

Оллі наповнив келих Полла, даючи зрозуміти, що це за рахунок закладу, і повернувся до своїх обов'язків.

Більше того вечора їм поговорити не довелося.

Полл ще якийсь час спостерігав за відвідувачами бару.

Та його погляд раз по раз повертався до тієї компанії.

Або до дівчини.

Звичайної офіціантки.

І чомусь погляд відмовлявся змінити ракурс.

Коли келих спорожнів, він залишив купюри під ним, підвівся і тихо вийшов із бару.

Дорогою додому Полл надто часто робив затяжки.

Щось дивне відбувалося з ним.

Але ж історія була не про нього.

Раптом він зрозумів, що, блукаючи вулицями й власними думками, опинився біля бібліотеки.

Світанок ледь жеврів на горизонті.