Глава 3.

«Синій кит». Цей бар тутешні прозвали місцем неочікуваних зустрічей.

Напрочуд простий декор. Дерево, мотузки, металеві світильники. Усе нагадувало піратську шхуну. Навіть удень там стояв морок і сизе повітря від сигарного диму.

Відвідувачі були різними. Прості місцеві, які хотіли розслабитися після робочого дня, і ті, хто був надто впливовим, щоб з'являтися у популярних закладах подібного штибу.

Містеру Берку платили гарні відсотки, щоб його заклад залишався в тіні й не привертав зайвої уваги. А офіціантам залишали щедрі чайові за їхнє мовчання.

Марія — миловидна дівчина, яка зовсім не виглядала на свої роки. Жінка з виглядом дівчинки. Деяка невпевненість у собі створювала враження наївної душі, яка заблукала і випадково потрапила не в те місце.

Не надто примітна. І все ж у ній щось було.

Щось таке, що змушувало чоловіків затримувати на ній погляд трохи довше, ніж слід.

Щось таке, що робило її легкою мішенню для похітливих чоловіків напідпитку.

— Де Марія?

Запитав чоловік за стійкою у молодої русявої офіціантки, що пробігала повз.

У його голосі відчувалося легке роздратування, але ще більше — занепокоєння.

— Я ще її не бачила.

Дівчина явно поспішала, тому фраза прозвучала різко і нашвидкуруч.

Раптом до стійки підскочила Марія, майже на ходу зав'язуючи фартух.

— Де ти була? Вони вже двічі тебе питали. Меліса навіть замовлення не змогла прийняти.

Нервово, але достатньо тихо, щоб не привертати уваги відвідувачів, чоловік звернувся до неї.

— Я вже тут. Могла ж я запізнитися, чи як?

— Але ж ти їх знаєш. І, між іншим, тобі за це платять.

У тоні бармена відчувалася не стільки злість, скільки тривога.

— Я вже біжу. Все буде добре.

Марія ледь помітно усміхнулася.

Чоловік лише мовчки провів її поглядом.

Роббі і його компанія сиділи в кутку.

Ці хлопці мали статки, здебільшого батьківські, але це не заважало їм хизуватися ними. Кожному було по двадцять із гаком. Без особливих зобов'язань, зате з достатньо великим его, щоб постійно вигадувати нові парі й доводити один одному, хто кращий.

П'ятеро. Їх було п'ятеро.

Роббі помітив її першим.

Його погляд був схожий на свердло, що намагалося пронизати Марію наскрізь.

Це неможливо було не помітити, тому жвава розмова за столом одразу стихла.

— Мері, все добре. Спокійно. Ти робила це вже тисячу разів і зараз впораєшся.

З цими словами вона смикнула себе за фартух і підійшла до столу.

— Доброго вечора. Яке буде ваше замовлення?

Фраза прозвучала трохи швидше, ніж їй хотілося б.

Коротка пауза миттєво перетворилася на жарти й неоднозначні коментарі.

Роббі мовчав.

Нарешті один із компанії промовив:

— А можна замовити вас?

За столом пролунав регіт.

Марія посміхнулася і напрочуд стримано відповіла:

— Вам краще обрати щось із меню.

За деякий час вибір нарешті впав на віскі та холодні закуски.

Марія швидко все занотувала.

— Ваше замовлення за хвилину буде готове.

З цими словами вона обернулася і попрямувала до стійки.

За столиком розпочалася жвава розмова.

Містер Оллі, бармен, був трохи старшим чоловіком. Він любив Мері не як дочку і не як кохану. Швидше як когось рідного. Можливо, як молодшу сестру.

— Віскі дай мені, будь ласка.

Мері заскочила за стійку і почала виставляти келихи для віскі, окремо поставивши лід.

— Що, знову?

Спокійно запитав Оллі.

— Так, як завжди. Ти ж знаєш, це для них найкраща забава.

Вона посміхнулася і, вже прямуючи до столика, додала:

— Тож не будемо їх цього позбавляти.

Розставляючи келихи перед кожним із гостей, вона раптом почула голос Роббі.

— А моє замовлення?

Марія здивовано поглянула на нього.

— Вибачте, хіба це було...

— Ні. Я просив пиво.

Він перебив її трохи грубіше, ніж вимагала ситуація.

— У замовленні не було пива.

Марія ще раз поглянула у блокнот.

— Ти не слухала мене.

Тепер його голос звучав уже не роздратовано, а нервово.

— Вибачте. У такому разі якого пива вам принести?
— Уже не потрібно.
Цього разу компанія не промовила жодного слова.

Марія ще раз уточнила, чи замовлення сформоване правильно і чи немає інших побажань.

Момент виявився дивним.

Таке відчуття, ніби за одну секунду пролунали десятки пострілів.

Тільки замість куль були погляди.

Але Марія швидко взяла себе в руки і доволі швидко промовила:

— Якщо це все, я вас залишу.
Хтось із компанії нарешті відповів:
— Так. Це все.

Марія обернулася і попрямувала до Оллі.
Вже біля стійки вона вправно зібрала порожні келихи.
— Ти в порядку?
— Так.
Спокійно відповіла Марія.
Оллі кинув короткий погляд на столик у кутку.
За хвилину Марія вже була в іншій частині бару.