Глава 2.

Спекотний день. Все ніби-от мало розтанути на сонці, і навіть час розтягувався від цього, наче гума.

Невеликий офіс на розі вулиці. Вивіска повідомляла про редакцію місцевої газети — одного з тих видань, що виживали радше завдяки випадковому фінансуванню, ніж реальному попиту.

Полл Дарк сидів у своєму маленькому кабінеті, заставленому коробками, книжками й папками. Його стіл був майже повністю завалений паперами, вирізками з газет і самими газетами теж. Недопита кава вже майже охолола.

Думки бігали туди-сюди.

Він просто жбурляв паперові кульки у смітник, що стояв у кутку біля дверей.

— Нудьга… Повна безпросвітна нудьга, — тихо промовив він сам до себе.

Раптом у двері буквально влетів його друг і колега Стен.

Молодий хлопець, трохи схиблений на містичних і дивних історіях. Він завжди підозрював якийсь зговір, чийсь вплив або ще щось, про що ніхто й ніколи не мав говорити.

Стен був абсолютною протилежністю Полла, який завжди підходив до справ більш раціонально і спокійно. Його аргументи мали вагу, і зачасту саме вони повертали Стена до стану:

«Добре, я обов’язково все дізнаюсь… але потім. Колись».

Дихання колеги було швидким і переривчастим, але, судячи з реакції Полла, таке траплялося вже далеко не вперше і зовсім його не дивувало.

— Що там у тебе сьогодні?

Полл повільно відкинувся у кріслі й різко видихнув повітря, переминаючи паперову кульку в руках.

— Полл, я тут таке почув. Це справді цікаво. Я знаю, ти скептик, але ця історія може стати справжньою сенсацією.

Його широко розплющені очі, сповнені надії та захоплення, дивилися просто на друга. Усім своїм виглядом Стен ніби благав:

«Давай візьмемося за цю справу».

— Стен...

Ім'я прозвучало спокійно, з легкою ноткою іронії.

— Можливо. Але давай не забігати наперед. Розповідай усе по порядку.

Легким жестом руки він запропонував колезі сісти.

Стен вмостився на стілець і зробив глибокий вдих, ніби намагаючись упорядкувати думки.

Потім почав розповідати історію, яка викликала в нього стільки емоцій.

— Ти ж пам'ятаєш ту історію з Робі Феніксом? Гулякою.

Він не встиг договорити, як Полл його перебив.

— Так... Так, пам'ятаю. Гуляка, що витрачав батькові статки на дівчат і віскі. Тепер — засновник власного бізнесу...

Полл закотив очі й відвів погляд убік.

— Наче раптом хлопець узявся за голову. Але не бачу в цьому особливої сенсації.

Він поглянув на Стена і підвів брову.

— Так, може, і ніякої сенсації. Я теж так думав. Хотів просто зробити статтю про успішний бізнес. Сам розумієш, нашій газеті трохи жовтого не завадить.

Стен розвів руками, а на обличчі Полла з'явилася іронічна посмішка.

— Тож я мав із ним зустрітися. І, взагалі-то, зустрівся. Спочатку розмова була трохи натягнутою і сухою. Було помітно, що Робі дещо нервує.

Він на мить замовк.

— А потім... Раптом бесіда змінила напрямок.

Промовляючи ці слова, Стен провів рукою по чолу і ковзнув нею до підборіддя.

Коротка тиша створила дивне відчуття навіть у Полла.

Його корпус ледь подався вперед, ніби промовляючи:

«І що далі?»

Стен продовжив:

— Робі почав натякати на мої професійні можливості. Мовляв, ми журналісти, пройдисвіти, і можемо рознюхати будь-яку дивну історію. Мені такі натяки не дуже подобались, але, зрештою, я відчув, що щось цікаве накльовується, тому ніби винувато погодився. І тут Робі понесло.

Стен трохи спідлоба поглянув на Полла, який без жодного руху дивився просто йому в очі.

— Виявляється, є одна жінка, зустріч із якою змінює життя чоловіків. Але що цікаво — щойно зустріч добігає кінця і двері за ними зачиняються, усе, що відбувалося в кімнаті, перетворюється на дим. Жоден із тих, хто зустрівся з нею, не може нічого конкретного згадати.

Стен зробив коротку паузу.

— Робі сказав дивну річ: «Вона залишила відчуття. Настільки сильне, що його неможливо позбутися. І аромат півонії».

У цю хвилину Стен виглядав трохи розгубленим.

— Добре. То чому він не зустрінеться з нею ще раз? І чого його це так хвилює?

Полл насупився.

— Я теж його про це запитав. І знаєш, що він відповів?

Стен дістав блокнот.

— Зараз. Я навіть записав.

Він перегорнув кілька сторінок і почав читати. Текст був написаний поспіхом, тому слова звучали трохи зім'ято.

— «Її неможливо знайти. Вона сама обирає того, хто з нею зустрінеться. Ти отримуєш записку, схожу на ті, що іноді підкидають повії, бажаючи заробити. Ціна. Час. Місце. Нічого дивного або підозрілого. Але щойно переступаєш поріг — усе змінюється.

Ти не пам'ятаєш подій. Не пам'ятаєш розмов. Нічого.

Тільки відчуття.

Я хочу, щоб ти знайшов її».

Останнє речення Стен прочитав якось невпевнено.

Полл різко відкинувся на спинку крісла.

На його обличчі з'явилася легка посмішка. Здавалося, він уже відчував, де ховається розгадка.

— То що скажеш? Відчуваєш теж, що тут справді якась чортівня?

— Відчуваю. Але зовсім інше.

Скептична посмішка не сходила з його обличчя.

— Полл, не роби так. У такі моменти я почуваюся трохи дурнувато...

Стен із німим запитанням в очах дивився на друга.

— Скажи, ми візьмемося за цю справу?

Полл підвівся.

— Візьмемося. Але нам потрібно більше інформації від Робі. Треба домовитися про зустріч.

Він стояв спиною до Стена.

Останні слова Полл промовив, обертаючись до друга вже із сигарою в руці, випускаючи з вуст клуби білого диму.