12 глава

−…Анька, ти перечитала параграф про який я тобі говорив минулого разу?-я відірвалася від своїх думок словами Марка.
−А, так. Там було щось про фізику… Чому ми завжди повторюємо фізику?
−Тому,−він посміхнувся,-бо це твоя слабкість. Коли ти вибереш предмети для іспиту, то ми будемо готуватися не з фізики.
Марк наголосив на виборі, бо предмети іспиту учні вибирають самі. На іспит з обраного предмету потрібно реєструватися і місця обмежені, як тільки я про це дізналася, то пішла записуватися. Іспит обов’язковий, лише з двох предметів. Мені довелося обирати, з того що залишилося, тому я обрала «Літературний курс» та біологію.
−Так, література та біологія. Так−що, розумієш біологію?-хлопець у відповідь лише показово моргнув.
−Ну в мене доволі високі бали з цього предмету, але в тебе вони вищі.
         Сьогодні я не мала якихось особливих планів, мені хотілося лише провести час у спокої, тому ввечері, після повторень улюбленої Маркової фізики, я вийшла погуляти та зустрітися з Христьою. Вона з потіхою розповідала про час проведений між горами.
−Так осінню в долині морозно, але краєвиди того варті. Хочу туди поїхати і зимою також. Там так високо небо, відчуваєш себе справді маленькою людинкою, що не може не мотивувати.
−Хіба ти там була вперше?
−Звісно, ні. Там моя тітка має будинок, тож я там бувала, але не пам’ятаю чи досі я була там осінню. Осінні гори це щось особливе, як і зимові, і весняні, і літні. Гори це вже щось особливе.-подруга задумалася,−А веселка, яка починається на вершині однієї гори і простягається до наступної вершини, після дрібного дощу – це щось нереальне.
         Справді, я досі ні разу не бачила гір. Схоже, я щось упускаю. Потрібно буде колись поїхати в долини. Фото в інтернеті говорять про те, що це прекрасно, але незнаю чи там взагалі зручно жити. Я провела вечір з Христею і добре, що не було сильного буревію. Він почався зранку. Настільки сильний вітер, що  я залишилася в будинку і навіть не думала про те, щоб кудись виходити. Ян стояв за маленькою електричною камфорткою та обережно перевертав щось на малесенькій сковорідці.
−Доброго ранку, я тут готую, уявляєш?-обернувся усміхнений Ян, щойно почув моє наближення.
−Так і знаєш, якщо не слідкувати, все згорить.
         Ян рвучко обернувся назад, швидко виключив комфорку та зняв сковорідку на дерев’яну дощечку. Перед моїми очина красувалася тарілка з сирниками, маленькими та піджареними майже до коричневої корочки. Думаю, Ян придбав напівфабрикати, просто надіюся, що він не готував сам.
−Я вчора заходив в магазин. Мені раптово захотілося сирників. Таких апетитних та напівкислих. Надіюсь, я вибрав правильно.-він вимив руки та обтер їх об корисневий кухонний рушник.
         Тарілку з сирниками сусід переставив на стіл, за яким ми зазвичай снідаємо.
−Вчора. Ви з Ніною гуляли разом?-мені чомусь захотілося запитати.
−Ні.-він помовчав кілька секунд, перед тим, як відповісти.
−Я вже нераз думала, щось останнім часом Ніна майже не пише мені. Може ти щось знаєш?-я старалася заглянути йому в очі, щоб помітити, якщо він брехатиме.
−Незнаю. Я нічого дивного не помітив. Вона просто класна, як завжди. Я знаю її вже дуже давно. Точно більше, аніж ти. Помітив би, якби щось змінилося.-договоривши, він взявся смакувати власним витвором.
Він дожував один та спинився: «Ти маєш зацінити.»−кивнув він на тарілку, з якої взяв кілька смажеників. Тоня мовчки підійшла до мене зі спини, я навіть не почула її кроків. Вона вискочила перед моїм лицем раптово та показала свою посмішку та хитрющий погляд. Я ж шарпнулася, побачивши її обличчя перед собою. Ян розреготався, от тобі і друг. Він продовжував сміятися та голосно пояснювати, як смішно я виглядала. Крізь цей шум ми почули стук зі сторони кімнати Марка. Всі біля столу затихли вслухаючись у звуки. Двері швидко розпахнулися, в дверному проході стояв блідий та розпатланий Марк, на ньому була пом’ята майка та піжамні штани в дрібні шкарпетки, які майоріли різними кольорами. Ми продовжували таращитися на сусіда, а він дивився на нас і відкрив рот, ніби хотів щось сказати, але ми почули лише тише хрипіння. Марк, з болем зціпивши зуби, накрив долонею шию. Я підійшла до Марка та попросила нахитися та відкрити рот. Повернувши його до світла, я побачила вкрай червону пустоту та напухлості в гортані.
−Ангіна?-тихо перепитала Тоня, посмішка з її обличчя вивітрилася.
−Схоже на те.
Марк замотав головою. Видно йому не сподобалася ця ідея. Ян збігав до тітки та попрохав викликати фельдшера, щоб Марку поставили точний діагноз. Я думала, як можна допомогти прямо зараз. Марк сів на одне з двох м’яких крісел, які стояли біля вузького вікна. Його погляд нагадував кота в чоботях, або настрій ображеного песика. Я стояла біля нього та дивилася у вікно, можливо підсвідомо виглядала лікаря. Марк раптово торкнувся моєї руки, тому я різко обернулася. Він приклав долоню до чола.
−Тоню, принеси градусник.-подруга мусила залишити свою тарілку.
Я зайшла у відчинені двері Маркової кімнати. Досі, я ще не бачила його кімнати. Тут було досить небагато місця, але дуже чисто, якщо не враховувати вікно заляпане дощем та незастелене ліжко, біля якого на підлозі зсунутий в сторону ковер. Але я зайшла, щоб взяти ковдру, тому я й вийшла з нею в руках. Марк зустрічав мене поглядом і нерозумінням. Ковдру я поклала йому на руки, все-таки йому лише горло болить, а не все тіло. Хлопець кивнув та розклав на собі ковдру. Принісши градусник, Тоня відганяла від себе думки, що сусід виглядає схожим на її дідуся у передсмертний час.
         Хлопець поклав на стіл градусник. Я сиділа за цим столом чекала поки він це зробить.
−38 і 6. Це не жарти.-у відповідь сусід, награно, через силу посміхнувся.
Він вхідних дверей почулися голоси, схоже нарешті прийшов лікар. Він про щось говорив з хазяйкою, щось про похмуру осінню погоду і про кількість хворих на ангіну та бронхіт у цю пору року. Ми почули, як лікар, а судячи з голосу чоловік, швидкими кроками вийшов на наш поверх.
 −Доброй день. Наскільки я бачу пацієнт перед мною?-почав розмову чоловік середнього зросту, не в халаті, а в простому та зручному одязі: в теплій кофті та в осінній куртці поверх.
Лікар поставив прямокутний та твердий портфель на стілець та швидко зняв темну куртку. Тоді він підійшов до Марка та обмацав його шию, схоже ще холодними пальцями. Лікар хмуро звів брови, і не відводячи погляду від об’єкту обстеження, звернувся до мене. Або мені так лише здалося.
−Коли він зрозумів що щось не так?
−Зранку, коли прокинувся. Схоже, йому дуже боліло горло і він не зміг говорити. Це його налякало, то ж ми почули гупоти.
−Котра година?-запитав чоловік, повернувшись до мене лицем.
Мені довелося подивитися на годинник, щоб бути точною.
−8:10 чи 8:15…
−Тут п’ять хвилин погоди не зроблять. Зазвичай у скільки він прокидається?-він продовжував звертатися до мене.
Я подивилася на Марка, щоб бачити його реакцію.
−В 7?-сусід легенько кивнув та усміхнувся.
Після цих моїх слів, лікар повернувся до хворого.
−Відкрий рот.-він заглянув у горло перед тим підсвітивши ліхтариком, маленьким, але дуже яскравим.-Ну, це однозначно ангіна. Я напишу рецепт…