10 глава

         Зараз я почала більше часу проводити з Тонею, скоріше за все, це не мій вибір, просто за вікном тепер все холодніше. Моя однокласниця Ніна тепер більше проводить час з Яном, аніж зі мною. Роберт приходить до нас в гості часто, говорить, що Марк не хоче грати у баскетбол, через осінь. По-моєму, логічна причина. Осінь несе якийсь занепад енергії та сил, ніби я запасаюся на зиму. Христя з братом поїхали на сезонний відпочинок, а в мене скоро оцінювання середини року, тому я не можу вирватися кудись. Не через недостачу часу і не через підготовку, а через власну совість. Якщо зараз займаюся чимось веселим, то відчуваю якусь вину, ніби це не правильно та нечесно по відношенні до інших. Думаю, що в наступному році, можна знайти якийсь підробіток− пора. Я сиділа біля Тоні і думала про це, тримаючи перед собою теоретичний посібник з усіх предметів – така грубезна книжка в м’якій обгортці та з тонкими сторінками, найбільше у ній мені подобаються рисунки та графіки з табличками – з ними все стає зрозумілим, майже все. Тоня не відводила очей від свого конспекту, роздрукованого та дописаного від руки. Зараз світловолоса сусідка з каре все частіше була в окулярах, простих в тонкій оправі. Виявляється, весь час досі Тоня носила лінзи, доводиться так робити, щоб мати імідж.
−Ти не перегортаєш сторінок.-вона якраз підняла очі на мене.-Все добре?
−Мг…
Я перегорнула сторінку назад. «Все добре?»− це питання підсвідомо забороняє відповідь ні, тому що ні це просто «ні» без пояснетьта непотрібних дрібниць.
−Даня тобі так і не написав з того часу як ви бачилися перед від’їздом?
−Він не повинен мені писати. Якщо буде потрібно напише.
−Що останнє він тоді тобі сказав?-подруга відклала  свої нотатки.
−Нуу, що  вони не на довго їдуть.
−І?
−«Не забувай мене»-сказав.
Тоня заусміхалася:
−Схоже, я не помилялася. Ти для нього важлива.
−Швидше повірю, що він цінує часом проведеним разом, аніж, що я для нього важлива. Це ж Даніель.
−Побачимо… Що ти про нього думаєш?-вона вже геть перестала звертати увагу на свою підготовку та навіть зняла окуляри.
−Та він хороший, справді, такий активний. Спортом займається, багато мудрих думок має, йому подобається думати. В наш час це дуже тішить. Він завжди помічає чи якось взадує, що в мене в голові. Вміє підняти настрій та підтримати. Не жартує про людей.
−Стоп. Швидко відповідай. Якби він покликав  тебе на побачення ти би пішла?-Тоня аж гойдалася в трансі власних ідей.
−Так. Ну типу, якщо я йому подобаюся. В нас схожі погляди на наш світ.
−Добре. Я зрозуміла.-додала Тоня, після чого закликала повернутися до підготовки та відразу поринула в свої записи.
         В класі літератури чомусь розділили парти по-дві. І тепер я була змушена сидіти без Ніни, бо вона сиділа разом з Яном. Вони зі мною лише привіталися і розмовляли про щось своє, незрозуміле для мене. Тож мені довелося сидіти не біля тих до кого я звикла. Я відчувала себе покинутою, тому взялася читати якусь понуру книжку з маленької полички на стіні, під якою стояв величезний темний кактус з довгими білими шипами.
         Раз у тиждень до нас заходила керівниця, вона не викладала жодного предмету, керівники, як зазвичай мали освіту психологічну та в подібних напрямках. Наша Олівія відповідала за дві класні групи, групу Тоні та мою групу. Виходить нас з Тонею об’єднувала не лише дружба. Олівія напряму відповідала за учнів, коли вони не на уроках. Сьогодні вона була, як завжди стурбована блідістю Ніни, хоча однокласниця вже пояснила, що все гаразд це просто генетично успадкований колір шкіри, але Олівія все-таки запропонувала Ніні сходити в медичний центр на вихідних, якщо вона звісно матиме час. Керівниця і сьогодні, як і досі коли приходилося, привітала наперед іменинників, тобто, мене.
−Ей, Аню,−прошепотіла Ніна,−напиши мені,коли будеш святкувати. Я теж хочу прийти.
Чомусь вона вирішила, що я святкуватиму та ще й її не збираюся запросити. Незнаю, може й варто. В мене не було досі планів їхати додому у день народження. Маму я привітаю просто повідомленням. Їхати додому посеред тижня геть незручно.
         Наступного дня, я розмовляла з сусідкою, поки вона фарбувалася перед навчальним днем. Мені якось цікаво за цим спостерігати, Тоня фарбується в останню чергу, навіть після того як одягає рюкзак, що, напевно, незвично.
−То ти покличеш Ніну?-уточнила вона, вислухавши мої думки стосовно слів однокласниці.
−Незнаю, ще не впевнена чи взагалі варто святкувати. По-моєму це не якесь свято.
−Ну, як знаєш. Шістнадцять це цифра.-відповіла Тоня,  дофарбовуючи світлі брови в світло-коричневий колір.-Я в своє шістнадцятиліття цілий день провела в аквапарку. Весело, з подругами.
Мені хотілося про це ще подумати.
−16 це число.-додала я, собі під ніс, перед тим, як вийти з Тоніної кімнати.
         Я,  як часто траплялося, не встигла поснідати, та це останнє про що я думала. Наступним досягненням ранку було – встигнути на тролейбус, щоб заїхати до школи вчасно. Там мене ніхто не чекав, крім мого незмінного місця на низькому підвіконні, в другому коридорі. Під час перериву, я звісно хотіла сходити в найблищий магазинчик, популярний між учнями та студентами, напевно, тому що там найбільша кількість снеків та перекусів, ніж я до цього бачила. Та йти туди наодинці –  якось неприємно, коли всі інші ходять компанія, тому я зупинилася. Не так сильно я хочу у той бідолашно переповнений магазинчик, у якому завжди вкрай шумно. Щойно я так подумала, як побачила, що в мою сторону йде Олівія.