9 глава

        Вчора Ян дещо сказав і я досі про це думаю. «Мені подобається Ніна. Можливо, ти це помітила. Я ще не зізнався їй. Як думаєш у мене є шанси?» Ми ходили разом за продуктами і там сусід та однокласник розвіяв всі мої сумніви. Я незнала, що йому відповісти. Того ж вечора він їй зізнався. Що ж я не головна героїня цього світу, лише у моєму житті я центр всесвіту, тож хай їм щастить. Вони поступили дуже розумно.
 −Я відповіла, що він теж мені подобається, тому ми будемо точно більше часу проводити разом. Ми не зустрічаємося, просто спілкуємося. Все-таки, я знаю його давно, звісно він мені подобається. Просто подивися на нього і послухай про що говорить.
−Розумне вирішення, я не сумнівалася, що ви мудро вирішите.
         Сьогодні я проводжу день у будинку. За вікном вже мало одягнених, в гаряче листя дерев. Осінь нещадно зриває вітром останні листочки, на те маємо листопад. Напевно, я трохи простудилася. Тож сиджу попиваю чай в прибраній кімнаті, наскільки прибраній, ніби я збираюся її кинути, але це не так. Часом, коли я відчуваю себе слабкою, то прибираю, не тому що в кімнаті бардак, а тому що так відчуваю себе зібраною. Думається, ніби тут є лише я та це вікно, з якого струменить та тягнеться легке холодне повітря. Доречі, я почала розуміти Тоню, хоча поводиться вона геть незрозуміло. В неї якийсь імідж крутої красотки, я й не знала раніше, що вона з захопленням говорить про природу. Незнаю як вона встигає фліртувати та гучно жартувати, вводити в оману та здавати проекти з біологію на найвищі бали в школі. Я почула це від Роберта. Ми побачилися біля університету, Марк пояснював мені ще одну тему з фізики, Роберк шукав його і ми розговорилися. «Наша блондиночка чомусь хоче здаватися дурною…» «А хіба вона такою не є?»−посміхнувся Марк та кинув погляд на мене, ніби я мала зацінити його недолугий жарт. Він хороша людина, але жартувати  точно не найкраще що він вміє. «Її проекти з екології пригллянулися професуру з університету. Я чув його розмову з моїм керовником. Той професор якесь світило науки.» Одним словом Тоня не така, якою хоче здаватися.
         Мені знову написав Даня. Хотів щоб я покаталася з ними на велосипедах. Писав, що Яна чомусь не буде, але він досі надіється що  буду я. І його не зупиняло те, що велосипеда я не маю. В їхній компанії всі місцеві, тому вони часто на велосипедах катаються, а зараз боячись приходу зими хочуть виїзджати частіше. Вже не вперше я їздила з ними, раніше мені доводилося катати Христину, на її велосипеді. Відразу ж після повідомлень Дані, мені подзвонив Ян. Він приказав мені обов’язково їхати його велосипедом. Я продовжувала дивитися у вікно не зводячи очей, а тоді я швидко зірваласята ввімкнувши активну музику, типу «Плейлист сонячного сяйва», швидко почала збиратися. Такі музичні підбірки в тамдемо з швидкими рухами допомагають підняти настрій на достойний рівень, щоб не нищити собою настрій іншим. Даня все-одно зрозумів мій штучно вознесений настрій, як тільки ми всі зустрілися. Нас було, якраз шестеро, щоб зручно їхати вздовж дороги за місто, парами. Даня смішив мене, хоч і я робила вигляд, що це не потрібно робити і в мене й так хороший настрій та він продовжував.
−Навіть, якщо комаха влетить тобі в око, не плач.-він усміхався, ми їхали на достатній відстані від інших, щоб його не чули. Вітер цьому допомагав. Даня вже знає, яка я емоційна, здається його це не лякає.
−Ти можеш зараз заплакати? Це саме той настрій?
−Так, без проблем, можу. Але ж нетреба?
         Сонце вже опускалося, коли ми попили кави та перекусили на заправці та повернулися їхати назад. Від парку до мого будинку ми їхали лише удвох. Вже почався дощ, різкий та гострий. Ми зупинилися біля маленької тролейбусної зупинки, надіялися перечекати дощ. Та він продовжувався і Даня теж продовжував розповідати якісь цікаві історії. Справді, цікаві настільки що я теж говорила. Хоча зараз настрій мала не до розмов. Думки так гнітюче нависали. Даніель мовчки та вийшов з-під покрівлі прямо під дощ.
−Ти ж знаєш, що я не підтримаю словами, але пам’ятаю твоє питання. Іноді треба плакати, і зараз якраз такий момент.
Тож я просто вийшла. І разом із дощем покотилися сльози, яких певно не було видно. Перед моїм лицем з’явилася його кофта. Він тримав її як стіну між мною та собою.
−Якщо я не можу тебе обійняти, то бачити тебе зараз мені не можна.
Ми так стояли з одного боку кофти він, а з іншого я. Разом під дощем. Під тим холодним ливнем, я відчула себе знову живою та щасливою. Думки які мене зводили випливли разом зі слізьми та змилися гострими карлями. Я просто зійшла знову під покрівлю зупинки, де стояли наші велосипеди. Даня мене не бачив, тому я потягнула за кофту, яку він тримав. Сам же він стояв, лише в футболці.
−Вона зсередини не промокає…−додав він та обгорнув мене нею. Стіною, яка берегла мене.
Хлопець швидко подав мені велосипед, мовляв дощ ще не скоро закінчиться, пора додому.
         Замотавшись в теплий рушник та почувши що чайник закипів, я звісно швидко переодяглася в домашній одяг. За столом мовчки сидів Марк.
−Наша сусідка не виходили весь час поки тебе не було. Як покаталися?
За вікном досі паріщив дощ.
−Та класно, як завжди. Правда дощ трохи невчасно, але ж справжня осінь…
−Я думав, що Роберт щось надумав, але я чув, Тоня дивилася якусь документалку.-сусід потер потилицю,−Не думав, що вона дивиться подібне. Чого ще ми про неї не знаємо?
−Думаю, багато.
Чайний аромат наповнив поверх.