8 глава

Можна згадати той вечір, коли ми з Тонею та Христьою ходили разом в кафе після навчання, хоч і Христя старша за нас на рік, але ми зійшлися характерами. Особливо Христя з Тонею, у них якась своя атмосфера, коли мене немає поруч, то мені просто хочеться побути біля них. Шум їхньої розмови ідеально підходив, щоб заглушити шум думок у моїй голові. Даня мені не писав, ні словечка.
−Давайте морозиво! Яке ви будете?-запитала Христя, тримаючи у руках простеньке меню.
−У вас сімейне їсти морозиво в холод…−тихо відповіла я, задумавшись. Христя усміхнено поклала меню, а Тоня ніби проснулася.
−Ну… розповідай, яке таке морозиво з Даньком?
Тоня показово покликала офіціанта зі словами «Попкорн будь ласка.», їй було байдуже на відповідь офіціанта, що вони не подають попкорн, і він мусив просто піти, напевно, не розуміючи, що тут відбувається. Христя продовжувала, чекати відповіді.
−Ну, ми ходили по морозиво. Не питайте навіщо, бо я не знаю. Якийсь хлопець розповідав про мопса−вундеркінда, отже Даня покликав мене сходити по морозиво.
−І ти реально пішла? Ти ж казала, що того вечора було холодно, ви ж біля багаття сиділи, щоб зігрітися.-Тоня була роздратована тим, що не вірила, що я можу зробити щось не аналізуючи.
−Ну було скучно. Аа, він не питав мене яке я хочу, просто приніс мені фісташкове, а собі якесь інше взяв, якийсь пломбір.
−Ого. Та це його улюблене.-вставила Христина.
−Пломбір?-перепитала сусідка.
−Фісташкове. Він ніколи ним не ділиться. Воно і мені раніше подобалося, але довелося уступити, бо я не встигала його з’їсти. Він з’їдав обидва… 
Ми з’їли ще по одному теплому пончику і нам довелося розійтися. Так як вже темніло, то ми з сусідкою пришвидшили крок, ми були заблизько, що їхати тролейбусом, але задалеко, щоб йти помалу. Я старалася не думати про слова Христини. Вона звісно добре знає Даню, але я не хочу накручувати себе, бо навчальний рік лише почався.
         Марк, як хазяюшка зустрічав нас смачними оладками, схоже має гарний настрій. В поганому настрої він не готує, бо тоді цитую «Щоб я не робив це виглядатиме несмачно і на смак неприємно.» Йому видніше, тоді доводиться нам готувати, або замовляти доставку, останнє частіше робить Тоня. Вдома їй не доводилося готувати і тут вона не збирається цього робити. Для неї готування не приємний релакс, як для сусіда. Для неї це випробування терпіння та старанності, а за її словами, вона не старанна і не терпляча. Правда, я бачила сусідку і старанною, і терплячою, але вона цього не визнає.
−Ммм, це просто ідеально. Від сьогодні я ціную тебе ще більше.-Тоня вже смакувала страву з купованою сметаною.
Кухар виставив на стіл перед моєю тарілкою маленьку баночку з медом.
−Букет кульбаби. Для тебе.-посміхнувся хлопчина.
−Ти серйозно?!-вирвалося в мене з уст, поки рука з ложкою тягнулася перевіряти чи мене не обманули. До цього моменту, я вже встигла з’їсти весь кульбабовий мед Лари. Смак розтанув на язиці, напевно, я навіть закрила очі від захоплення смаком.-Де ти його взяв?
−Там більше немає. Поки−що.-відповів Марк, підсуваючи тарілу блище до мене.- З оладками спробуй. Я що дарма старався?
−Не дарма.-відповіла Тоня, смакуючи останню оладку зі своєї тарілки.-Ще.
Марк спохмурнів та поставив перед Тонею ще одну порцію оладок.
−Не з’їж усі. На потім залиш. Це Яна порція, він говорив, що спішить тому не їстиме.
−Куди це він, на ніч дивитися?-запитала я поволі смакуючи страву.
−Та ніби-то, до якогось друга…
Сусідка з каре відразу подивилася на мене, одночасно витираючи губи, сметану з яскраво-оранжевим блиском. Ян ще не виходив, а ми вже повечеряли і я прибрала посуд, Тоня ж, посилаючися на якісь справи, зашилася у свою кімнату.
−Ви з Христиною на чай ходили?-запитав старший сусід.
−Так.
−Можеш запитати в неї, в який спортзал ходить Даніель?
−Добре. Невже тренувань в баскетбол з Робертом тобі замало?
−Хіба може бути чогось замало, якщо там є Роберт?-Марк відповів риторичним питанням.
Я вже неодноразово чула, що з Робертом дуже весело і цікаво. Іноді аж занадто цікаво. Кажуть він любить роздумувати над чимось уголос. Я теж так роблю, але лише на одинці з собою, і роблю правильно, бо про мене, ніби, не говорять так. Друг Марка часом заходить у гості, напевно, тому що знає як смачно готує Марк.
−Ти вибираєш собі друзів сама?-раптово обірвав тишу.
−Зараз?
−Ммг.-кивнув він.
−Іноді мені здається що так, але зараз я розумію, що зовсім ні. Напевно, тому що не доводиться вибирати. Стараюся всіх зайвих відсікати ще перед знайомством. Аххах… Чому так раптово?
−Просто задумався. Добраніч.
         Ввечері, коли всі вже розходяться по кімнатах, я люблю запалити ароматичні свічки та посидіти трохи роздумуючи, після чого відчуваюте чого не люблю, а точніше незадоволенню свого нерозуміння, як будувати спілкування з людьми. Все виглядає так просто, до певного моменту, і так завжди. Мені потрібні якісні перевірені практикою знання, а все що я маю – це лише короткі замітки без води виписані з десятки головних бестселерів про спілкування людей. Можливо, я справді забагато про це думаю, але поки-що я не знайшла першопричини та способу це просто якось виправити. Поки-що, доведеться лише думати про це.
         Я зайшла до Тоні, щоб забрати футболку, яку вона позичала, бо та ідеально підходила до її штанів. Сусідка лежала на підлозі та переглядала якесь відео. В її меншій за мою кімнаті, досить затишно, як для людини, яка думає про класично-естетичні візували.
−Це про життя хом’яків у природному середовищі. Мені задали підготувати цю тему.-вона зрозуміла за чим я та додала, що моя футболка на тій стопці одягу до прання. Мені довелося просто забрати всю цю гору та заправити пральну машину. Я не горіла бажанням шукати мою футболку в горі ношеного та подекуди брудного одягу.