6 глава

 −Розказуй що нового.-за звичаєм почала Тоня, коли повернулася, як і обіцяла.-Що трапилося, поки мене не було?
На мить мені довелося задуматися. Що розповісти Тоні? Найяскравішим звісно був вечір суботи, адже наступного дня зранечку мені довелося поїхати до своєї біологічної сім’ї. І сидячи на сімейному обіді, як у нас вдома зазвичай у неділю, я згадала, що так і не запитала в свого вечірнього провідника його соціальні мережі. Втім, якщо я сильно захочу знайти його сторінку, то у Тоні не займе це багато часу, також є Ян, у якого має бути сторінка Дані. «Ну як там?»−мамине питання за столом. «Мені подобається. Така цікава програма. Уявляєш нас всього 16 в класній групі…» Вона мене перебила: «Не про навчання. Як там в компанії? Надіюся ти ж десь проводиш час з іншими?» «Так, звісно. Часто буваю в компанії.»
−Немає, про що розказувати. Лише одне. Була на зустрічі однокласників. Мене Ян взяв із собою. Це єдине, що ти пропустила.
−Ого. То ти була на вечірці?! – очі у Тоні округлилися. Її ламіновані вії тепер виглядали природно.
−Ні. Це точно був пікнік.
−Без алкоголю і гучних танців?
−Незнаю, щодо алкоголю я не побачила, а гучних танців точно не було. Був фільм, настільні ігри та тепле багаття. Біля якого розповідали про мопса-вундеркінда. –на останній фразі, я не могла не посміхнутися. Мопс, схоже, це тепер мій новий мем.
         Ми сиділи біля лекційної аудиторії і линув щирий осінній дощик. Тоня слухала мене і один бездротовий наушник. Вона вирівняла свій «трендовий піджак» і поклала мені у долоню другий наушник. Я не знала що вона слухає, це виявився повністю мій стиль… Просто, легко і так спокійно.
−Ти точно думала, що я слухаю рок…
−Так, але і досі думаю, що може і слухаєш.
−Ну… Іноді, може і слухаю, але рідко.
         За коротким дзвінком, учні почали розходитися по аудиторіях. Прийшла черга відбувати лекцію «Художній погляд». Її проводив якийсь, схоже відомий викладач, так виглядає. Я ж його не знаю. Ну, незнаю чим він такий популярний. Мені ж подобається слухати його викладання. Вкінці кожного заняття він засипує питаннями. І приймає до наступної теми письмові відповіді, написані, обов’язково формату А5. Незнаю чому, може, йому хочеться завжди бути особливим, щоб відчувати, що про нього багато думають.  Ян теж на цій лекції був. Можливо, він щось про цього викладача знає, потрібно запитати, бо Ян завжди приносить письмові відповіді.
         Ніна, як завжди сіла біля мене. Таке відчуття, ніби під час лекції, вона знаходиться не десь зовні і не в небі, як я, а всередині розповіді, ніби вона сама Малевич і Нестайко. Мені хотілося би зараз послухати, якусь композицію з розмов на фоні. Тоді запам’ятати те, що на першому плані простіше. А зараз немає куди прив’язати.
         Ввечері я вийшла погуляти та побігати, бо відчула, що напевно втрачаю форму. Раніше я активно займалася спортом, а зараз почала проводити більше часу в своїх думках та в інтернеті. Я пробіглася всього до парку і мусила зупинитися, щоб відповісти на дзвінок Тоні. Вона захотіла приєднатися до мене. Тому я її зачекала.
−Серйозно, зараз не так холодно чому ти в капюшоні?-питала я, бо Тоні не пасував капюшон до новенького облягаючого спортивного костюму.
−Я вже змила макіяж, тому давай просто побігаємо і додому.
−Мг…
         Осінніми вечорами гуляє не так багато людей, в рази менше, аніж літом. Ми пробігалися, звісно роблячи перерви. «Що ти думаєш про Марка?»−запитала я з надією розвіяти ті ідеї, які інколи навідувалися у мою голову. Сусідка хмикнула. «Ну, напевно, він має не простий характер: принциповий, знає чого хоче і завжди сам виставляє дистанції. Навіть, якщо  він комусь подобається, то не залишає шансу сподобатися у відповідь. Може це і правильно, але я невпевнена… О, почуття гумору, або його немає, або воно настільки тонке, що я його не відчуваю. Я взагалі його мало знаю.» «А так багато розказала…» Тоня засміялася увідповідь і ми побігли далі. Туди де були спортивні снаряддя, турніки, бруси, а за ними невеликий баскетбольний майданчик, обгороджений височенною сіткою, напевно, щоб нікого не вбили м’ячем. Там двоє хлопців, обидва гасають з м’ячем, напевно, відпрацьовують байскетбольні навички. Тоня різко зупинилася і відтянула мене в тінь.
−Там Марк! Я туди не піду.
−Ти про що? Він хіба грає баскетбол?-Тоня кивнула.-І що? Він же тебе без макіяжу бачив. Сотню разів. Навіть, з страшними масками на обличчі…Привітатися все-одно потрібно. Бо він пригадає.-останню репліку я сказала вже для себе.
−Егегей, Марк! Чому не вітаєшся. Образився на мене?-гукнула я, як тільки ми зрівнялися з майданчиком. Марк різко обернувся і здивувався.
−Взагалі-то, дітям вже пора спати.-усміхнувся і подивився на власне зап’ястя хлопець.-Чому це ви самі шастаєте?
−Аня вирішила раптово зайнятися спортом. І мене з собою витягла.-вставила Тоня.
 Марк звернувся до Тоні: «І правильно зробила, навіщо самій в таку годину вештатися.». Світловолосий друг потянув нашого сусіда. «Це та сама Аня?» «Не вздумай нічого говорити.»−з тиском відповів перший. Друг відразу відступив і направився до виходу, крізь високу сітку, за ним відразу послідував Марк.
−Роберт.-струсонувши волоссям, протянув руку світлуватий хлопчина.-Ти Аня. Я тебе відразу впізнав.-останнє він прошопотів, але Марк це почув та відразу ляснув друга по плечі.
−З Тонею привітайся. Її ти не впізнав.
Тоня так капюшон і не зняла. І як тільки Роберт підійшов, щоб і з нею привітатися. Вона зробила крок назад.
−Давно ви в баскетбол граєте?-я мусила тему перевести. Марк заусміхався:
−Розумієш? Це не просто гра, а баскетбол. Легендарний спорт. Можливо, колись ти прийдеш на мою гру та проситимеш автограф.
−Або замовлятиму вікна в компанії де ти будеш менеджером. Ах-ах.
−Так, перестань. Перестань так дивитися зараз же.-кінчики його вух почервоніли, а погляд так і не відривався від мене.
−Маарк, то йдіть вже. Проведи сусідок до їхніх кімнат. Вже пізно.- гукнув Роберт, і усміхаючись у всі зуби, побіг в напрямку університетського гуртожитку.