5 глава

Суботнього ранку, після того, як я прибрала в своїй кімнаті, мені не хотілося їхати в будинок, в якому я виросла, але я не мала ніяких планів на день. Ян вигулькнув зі своєї кімнати.
−Виглядаєш дуже класно…−награно повів очима.
Я з немитою головою в теплому домашньому костюмі, могла лише посміятися з його слів. На що він всього лиш позіхнув.
−Просто не міг заснути. Так багато думок…−хлопець пішов на пошуки сніданку.−Ти встигнеш зібратися?
Я навіть не встигла моргнути.
−Ні, а куди мені збиратися?-одногрупник повільно обернувся і показово зажмурився.
−Звісно, на святкування початку навчального року. Його завжди святкують у вересні.-Я продовжувала непорушно слухати, вперше чуючи про такі традиції.-Тільки не кажи, що ти не знала..
−Я не знала, може, пропустила момент, коли це оголошували.
Ян закрив руками обличчя і сів на крайній стілець.
−Не хочу розчаровувати, але про це не оголошували. Створили групу, в якій про це сповістили.-він продовжував, бо бачив моє нерозуміння,−Тебе не запросили?
−Ні.
−Йди збиратися.-веснянкуватий пхнув мене у плечі і я швидко встала від свого пізнього сніданку.
−Але якщо мене не запросили, то мені не варто йти.-дармо опиралася я, вклавши долоні в кармани.
−Не зволікай. Ти ще встигнеш. Рухайся швидше, бо ти повинна піти, а я буваючий там кожного року, маю зі всім тебе познайомити. Там же будуть всі паралельні класи. Рухайся!-одногрупник продовжував мене підганяти, поки я справді не пішла збиратися.
Я мусила швидко зібратися, тому я одягла те, що носила зазвичай, теплу темну кофту та брюки високої посадки.
−Що краще взути?-гукнула я зі своєї кімнати. Ян швидко зайшов.
−Чорні кроси. Нам не доведеться роззуватися.

Як виявилося, ми приїхали ще зарано. Всі зібралися по−за університетом. Там була літня столова, досить незвична. Тут в тіні було багато ліхтарів. Ян гукнув до когось, його усміхнене веснянкувате обличчя ловило на собі сонячні зайчики. Йшовши за ним, я була в тіні. Він вищий за мене всього лиш на якихось десять сантиметрів. Біля старезного дуба було лише кілька підлітків, які також щойно прийшли. Привітавшись, я дізналася, що це друзі Яна. Серед них також був хлопець, який схоже займається, лише навчанням. По-правді, я не дуже від нього відрізняюся, адже інші про мене теж знають лише те, що я навчаюся. Нічого більше.
−Ми маємо приготувати все, доки інші не прийдуть. Я так розумію Ян тебе не попередив.-звернулася до мене висока брюнетка, яка допомагала мені витирати стільці та великий прямокутний стіл. – Ми робимо так кожного року.
−А хто ще має прийти?
−Хто зна. Минулого разу нас було двадцять п’ять і ми дивилися фільм про нло.-засміялася. – Він був страшенно нудним…
Хлопці розвішували велику гірлянду під тентом, який був тут, напевно, давно. Ми продовжували готуватися, а потім розпакували закуски й снеки та сіли за стіл.
−Скоро розпалимо багаття. Тому ми тут і збираємося, лише тут це дозволено.-останню фразу, цей високий брюнет сказав мені. І після цього він встав з-за столу та схилився розпалювати костер, який попередньо підготували.
         Починало темніти. Почали сходитися й інші. Тут було тепло від полум’я. Дехто сидів біля тепла, інші грали в настільні ігри за столом, а ще одна групка увімкнула фільм. Христя, яка говорила зі мною раніше підійшла до нашого теплого кругу.
−Цього разу вони увімкнули щось страшне,тому я з ними.-усміхнулася вона. – Ян теж там. Доречі, він про тебе не говорив раніше. Тиии…
Вона трішки застигла з запитанням у очах.
−Ні, ми сусіди.- швидко додала я.- І однокласники.
Дівчина бажаючи гарного вечора покинула наш маленький тихий круг. Тут сиділо небагато людей. Найблище до мене сів той самий брюнет. Ми вже встигли познайомитися. Даніель подивився на мене, довго не відводячи очей, а тоді сказав:  
−Мені раптово захотілося морозива… Ходімо?
Ми пробігли всю територію школи і лише тоді зупинилися сміючись.
−Тобі було цікаво сидіти і слухати про його пса?- Один з хлопців розповідав про свого мопса так, нібито більше тем не існувало.
−Звісно, що ні.-ми досі захлиналися від сміху.
Ми йшли і продовжували говорити про мопса, який за словами його хазяїна, розуміє мову котів. І коли ми дійшли до магазину, то побачили, як по-одному засвітилися всі ліхтарі довкола. Тут невистачало, лише лофі музички.
−… взагалі ймовірно це може бути остання така тепла, літня ніч. Так що – нам потрібне морозиво.-досі мені здавалося, що він жартує, але ні. Він придбав два морозива. Мені фісташкове, а собі пломбір з вершками.
         Удвох прогулялися та встигли доїсти морозиво. Задзвонив мій поношений смартфон. Ян запитував чи все добре, де я і коли повернуся. Даня дивився на осипане зірками небо.
−Я тебе проведу.-усміхнувся він.-А то хто зна, хто тут вночі шастає. Різні незнайомі перевертні.
−Кажеш так нібито тебе я давно знаю…
−Звісно, що ні.. Та хто знає. Але я все-одно тебе проведу.
Ми йшли мовчки, ніби цю тишу небезпечно переривати. Так було спокійно, на диво не тривожно. Може, я сама собі придумала бути інтровертом. Так, я виснажена за сьогоднішній день, але мені зараз це подобається. Така невимовна подяка за гарний день, коли я жива. Просту тут я жива. Це прекрасне омріяне відчуття. Так ніби літаєш вві сні і не відчуваєш нічого, крім захвату і повітря, яка розрізається тобою, бо ти є. Хлопець крокував у звичному темпі. Його кроки розрізали повітря, бо він теж живе, а на його обличчі була проста, мирна та щира посмішка, без гри чи фальші. Він не сміявся, він відпочивав і усміхався. Долонями він не тримав телефон, як зараз звично роблять. І хоча він старший за мене, але тільки на два роки. Так добре відчувати себе в захваті від тиші і моменту.
         Ми зупинилися біля будинку, в якому я зараз живу. Ян тут не перший рік бував, тому Даня знав куди мене веде дорога. Він протягнув руку. Я потисла дуже теплу та міцну долоню. «Добраніч.»−додав він до рукостискання, а після відповіді я відразу переступила поріг, зачинивши за собою двері, на замок.